Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— Рано чи пізно ми це знатимемо, — запевнив Туполєв.

Двері в палату розчинилася, і Людмила Павлівна вкотила візок із легким обідом на двох. Вона поставила його поруч із Туполєвим і без зайвих запитань вийшла.

— Знаєте, Володимире, — довірчим тоном повідомив Риков, — ще рік тому я всерйоз збирався з нею одружитися. Ми познайомилися з Людмилою в Гаграх років десять тому, але тоді в нас якось не склалося. Потім ми досить довго перебували в суто ділових відносинах, а торік навіть у романтичних. Але, на жаль, мій суперник виявився набагато спритнішим.

На обговорення особистого життя Рикова в Туполєва просто не було часу. Тому він постарався повернути розмову в колишнє русло.

— Якщо я правильно вас зрозумів, ви попередили її заздалегідь?

— Саме так. Перед тим, як надати себе щитоморднику, я подзвонив Людочці. Вона обіцяла посприяти і тримати все в таємниці. Потім Марина подзвонила сюди, в «Авіценну», і по мене приїхала їхня «швидка». Думаю, вийшло ефектно. Сподіваюся, люди, яким заманулося вбити мене, насолодилися цією комедією з вікон будинку навпроти.

— Скажіть, Аркадію Всеволодовичу, як ваші недоброзичливці могли знати, що ви, при всій вашій зайнятості, будете вдома саме в цей час? Чи то був розрахунок на удачу?

— Не думаю. Говорячи начистоту, мій педантизм відомий багатьом. І те, що першу половину дня в суботу я присвячую розбору кореспонденції і роботі з документами, — теж.

— Кому, наприклад?

— Наприклад, моїй дружині. І попередній дружині, Маргариті. І всім жінкам, що жили в мене. І охоронцям, і моєму референту… Словом, усіх не перелічиш. І «доброзичливець», напевно, про це теж знав.

Туполєв повертів аркушик із попередженням у руках і ще раз перечитав повідомлення.

— Скажіть, це перший замах на ваше життя? — запитав він.

Риков опустив очі. Довго мовчав і тільки потім заговорив.

— Я не хотів утаємничувати вас у суть однієї заплутаної історії. Усе думав, обійдеться… утрясеться… переживу без міліції… та й, чесно кажучи, я зовсім не вірив у те, що від цього буде якась користь… Але, Володю, це вже третій замах на моє життя за останні два тижні…

Руслан обіцяв повернутися до восьмої. Виходить, у неї дві години на збори.

Жінка відкинулася на спинку дивана і заплющила очі. У новому житті, яке вона почне сама чи з Русланом — не важливо, — усе повинно бути новим. Навіть носовички.

Вона підвелася, вийняла із шафи дві валізи і стала складати речі, що пройшли строгий добір. Альбом із фотографіями, ноутбук, записник, косметичка, фен, годинник швейцарської фірми «Етуаль», дорожній гігієнічний набір та інші дрібниці.

Начебто все. Вона подивилася на настінний годинник: їй удалося впоратися за п’ятдесят хвилин. Вона знову сіла і задумалася. Чогось бракує. Чого? Вона обвела поглядом кімнату. Нарешті згадала.

За мить браунінг калібру вісім міліметрів лежав зверху на валізі, чекаючи свого часу.

Задзеленчав дзвоник вхідних дверей.

Жінка зняла капці, щоб не шльопали, узяла браунінг і навшпиньках підійшла до дверей.

— Рідна, упарився стояти! Відкривай, — це був голос Руслана.

Жінка запхала браунінг за пояс джинсів ззаду і відімкнула двері. У її серці не було страху.

— Привіт, рідна, — Руслан ввійшов у передпокій. Жінка ввімкнула світло. Руслан замружився і поставив дипломат на підлогу.

За дві години, що вони не бачилися, Руслан устиг переодягтися. Тепер на ньому був діловий піджак нейтрально-сірого кольору. Штани були в тон — ясно-сірі з бордовою ниткою. Навіщо йому по такій спекоті кашеміровий піджак? Хіба що під ним дуже зручно носити кобуру…

— Як життя? — запитав Руслан, але колишньої невимушеності в його голосі не було.

— Нічого, — відповіла жінка з напругою.

— Чого ти така невесела?

Жінка опустила очі, а коли знову підняла їх, вони були повні сліз.

— Я боюся, що ти мене уб’єш, — її голос тремтів.

Розрахунок був точним. Така відвертість вразила Руслана.

— З чого ти взяла? Я лише приніс тобі твої ксиви і бабки від Івана Іва… — Руслан потягнувся у внутрішню кишеню піджака, але жінка була насторожі. Вона завела руку за спину і рвучко вихопила пістолет.

— Ані руш, коханий, — спокійно сказала жінка. — Опусти руки. Я не стану робити тобі боляче, якщо будеш поводитися розсудливо.

Руслан витріщив очі.

— Ти що, рідна? — пролепетав він, притулившись до дверей. — Ти що, я нічого поганого не хотів…