Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

Конєв міг би вижити, якби не дивом уцілілий сторожовий пес. Перш ніж Боба устиг зреагувати, сталеві щелепи собаки зімкнулися на шиї в «командира».

Боба пристрелив пса і підібрав калашников Конєва.

У цей момент вибухнули гранати, кинуті Монастирем і Вадюхою. Боба, випустивши півмагазина в замки, вибив двері.

— Ну от що, ходімо, — сказав Монастир, коли відгриміли їхні гранати.

— Куди? — злякано запитав Вадюха.

— Туди, — Монастир указав на огорожу.

— Але ж командир сказав…

— У сраці я мав твого командира, — відрізав Монастир. — Надто він розумний.

Прохід в огорожі пробили останньою гранатою.

Опинившись під крайнім вікном корпусу, Вадюха і Монастир на мить завмерли та прислухалися. У цей момент із сусіднього прорізу вислизнула тінь. Монастир уклав її двома пострілами з ТТ.

— Туди і вліземо, — тихо сказав Монастир, кивнувши вбік того самого вікна.

Просто під вікном у кімнаті виявилося ліжко із залізною сіткою. Очевидно, тут знаходилася одна з «госпітальних палат». Пальнувши кілька разів у темряву, Монастир досить упевнено пройшов по кімнаті і натиснув на вимикач. Спалахнуло світло. Ще два ліжка стояли застелені.

Двічі вистрелили зовсім близько, прямо під дверима палати. Вадюха різко розчахнув двері, а Монастир уклав наповал чоловіка з перебинтованою головою, якого вихопило з темряви світло.

— Гей, братани!

Це був голос Боби. Він доносився з іншого кінця коридору.

— Чого?! — відгукнувся Вадюха.

— У вас там у кімнаті праворуч двоє кентів сидять!

— Капець їм! — пообіцяв Монастир.

— Мужики, ви чого, га? — пролунав голос із тієї самої кімнати.

— Ага, прокинулися, піндоси! — вишкірився Монастир. — Віддайте Льову і Спеца, інших не чіпатимемо.

— Якого ще Спеца?! — фальшиво здивувався голос у кімнаті.

— Ах, якого? — знавіснів Монастир. — Бобо, підпалюй!

Монастир блефував — підпалювати було нічого, та й нічим.

Утім, його розрахунок спрацював. Із кімнати почувся глухий стукіт, стогін і вже інший голос запросив:

— Заходьте, мужики. Спец у моїх руках.

— Відкрий двері і витягуй його! — зажадав Монастир.

За якусь хвилину в коридорі з’явився чоловік, котрий тягнув по підлозі безвільне тіло.

— Лягай! — наказав йому Монастир.

Чоловік слухняно випустив тіло з рук і ліг на підлогу.

— Тримай його на мушці, — кинув Монастир Вадюсі, а сам підійшов до Спеца. Він перевернув його на спину і щосили ляснув по щоках. Це, однак, Спеца до тями не повернуло.

— Чим це ти його?

— Рукояттю пістолета, чим іще?

— Де пістолет?

— Залишив у кімнаті. Що ж я, дурень, до вас зі зброєю виходити?

— Вадюхо, обшукай його, — зажадав Монастир і, не задумуючись, вистрілив Спецу в ногу. Той одразу опритомнів, лементуючи на все горло.

Монастир затулив йому рота рукою і запитав:

— Де Льова?

Той щось промукав у відповідь.

Монастир забрав долоню.

— Я не Спец, твою мать! — закричав поранений.

У цей момент Вадюха скрикнув і налетів на Монастиря, який сидів навпочіпки. Той, кого Вадюха обшукував, а якраз це був Спец, кинувся тікати. Він не помітив Боби, котрий пильнував за всім з другого кінця коридору.

У спину Спецу вдарив калашников, що його Боба підібрав біля Конєва. Спец упав.

— Я ж говорив — це Спец був! — репетував поранений. — Він, сука, мене оглушив, щоб мене за себе продати і вислизнути.

— Він би все одно не втік, — тихо сказав Монастир, розрядивши у пораненого свій ТТ.

Здаля долинуло виття сирен.

— Бобо! Зриваймося! — крикнув Монастир.

За десять хвилин вони були вже далеко від розгромленого і підпаленого наостанок будинку.

— Ну буде нам від Івана Івановича, мужики, — видихнув Боба. — Командира втратили, Льову прогавили…

— Хто сказав, що прогавили? — посміхнувся Монастир. — Пам’ятаєш, Вадюхо, я двома пострілами мужика зрізав, що з вікна вистрибнув?

— Еге ж, — кивнув Вадюха.

— Це і був Льова, — упевнено заявив Монастир.

Вона прокинулася з важкою головою, але на серці було легко. О десятій ранку їй мали подзвонити з роботи, тож телефон довелося включити. Вона вирішила, що, переговоривши з потрібною людиною, відразу виключить його — нехай Іван

Іванович дзвонить собі. До дверей вона теж не буде підходити. І добре б організувати яке-небудь нове помешкання. Принаймні пожити в готелі хоча б тиждень.

О десятій нуль дві телефон запищав. Жінка відразу взяла трубку.

— Я вас слухаю.