Джейн Гарпер - Посуха

Від несподіваного пронизливо-пластикового деренчання готельного телефону на тумбочці Фок аж підстрибнув. Він злякався, але не здивувався. Неначе багато годин чекав на цей дзвінок.

— Алло?

— Аароне Фок? Вам дзвінок.

У низькому голосі бармена відчувався шотландський акцент. Фок викликав у пам’яті імпозантного чоловіка, який дві години тому без зайвих коментарів записав номер Фокової кредитної картки в обмін на ключ від номера.

Раніше Фок з ним ніколи не зустрічався, бо таке обличчя він точно запам’ятав би. Під п’ятдесят, широкі плечі, жовтогаряча борода — бармен нагадував туриста, який занадто затримався на одному місці. Фокове прізвище йому ні про що не говорило — він просто, здавалося, не міг повірити, що хтось збирається скористатися його пабом з метою, прямо не пов’язаною з алкоголем.

— А хто дзвонить? — поцікавився Фок, хоч і так уже здогадувався.

— Самі запитаєте, — відповів бармен. — Якщо вам потрібна секретарка, зупиняйтеся в серйознішому закладі, друже. З’єдную.

На довгу мить у трубці стало тихо, а відтак почулося дихання.

— Аароне? Ти тут? Це Джері, — заговорив Люків батько виснаженим голосом.

— Джері, потрібно поговорити.

— Так. Приходь до нас. Барб теж хотіла з тобою побалакати, — мовив Джері та продиктував адресу. Запала довга пауза, потім почулося зітхання. — І слухай, Аароне. Вона не знає про листа. Взагалі ні про що не знає. І хай так і лишається, гаразд?

Фок за вказівками Джері двадцять хвилин їхав похмурими сільськими путівцями й нарешті звернув машину на коротку асфальтовану під’їзну доріжку. Ліхтар на ґанку освітлював охайний будиночок, обшитий шалівкою. Щойно Фок зупинився, сітчасті двері, скреготнувши, відчинилися, відкриваючи очам приземкувату фігуру Барб Гедлер. Позаду неї за мить з’явився її чоловік — його висока постать кидала на доріжку довгу тінь. Піднімаючись на ґанок, Фок побачив, що вони обоє досі в тому самому одязі, що й на похороні. Тільки тепер пом’ятому.

— Аароне! Боже мій, скільки ж ми не бачилися! Дякую, що приїхав. Заходь, — прошепотіла Барб, тягнучись до Фока вільною рукою. Другою вона притискала до грудей маленьку Шарлотту, енергійно її заколисуючи. — Вибач, що я з немовлям. Воно таке непосидюче! Неможливо вкласти.

Наскільки бачив Фок, Шарлотта спала без задніх ніг.

— Барб, — нахилився через дитину Фок, щоб обійняти жінку, — так приємно знову вас бачити.

На довгу хвилю вона затримала його в обіймах, притискаючи за спину пухкою рукою, і Фок відчув, як внутрішньо він буквально трішки розслабився. Долинув легенький квітковий аромат її лаку до волосся. Той самий лак, що й багато років тому, коли вона для нього була ще місіс Гедлер. Нарешті вони відсунулися одне від одного, й Фок отримав нагоду вперше добре роздивитися Шарлотту. Червоне личко, притиснуте до бабусиної блузки, виказувало, що їй не дуже зручно. Лобик легенько морщився, і Фокові аж моторошно стало — настільки це нагадувало її батька.

Фок ступив у освітлений коридор, і Барб обвела його поглядом з голови до ніг, причому білки її очей почали швидко рожевіти. Простягнувши руку, вона теплими пучками пальців торкнулася його щоки.

— Ви тільки подивіться! Ти майже не змінився, — мовила вона. Фок відчув докори сумління, хоч це було й нелогічно. Він розумів, що зараз вона уявляє поряд з ним свого сина в підлітковому віці. Шморгнувши носом, Барб витерла обличчя серветкою, й на блузку посипалися маленькі білі клаптики. Не звертаючи на них уваги, Барб жестом припросила Фока йти за нею. Вона повела його коридором уздовж обрамлених родинних світлин, які вони обоє старанно ігнорували. Джері рушив позаду.

— Гарний будинок, Барб, — увічливо промовив Фок. Вона завжди тримала оселю в бездоганному стані, але зараз, роззираючись, Фок помічав поодинокі сліди безладу. На столику зібралися немиті горнятка, кошик брудної білизни стояв переповнений, лежали стоси нерозпечатаних листів. Горе не давало зосередитися.

— Дякую. Хотілося маленької хати, про яку легко дбати, після того як… — на мить вона затнулася, ковтнула, — як Люк викупив ферму.

Вийшли на веранду, з якої відкривався чепуристий садок. Під ногами рипіли дерев’яні мостини, а вечір уже почав трішки вистуджувати жахливу денну спеку. Трояндові кущі навколо були всі охайно підстрижені, але всохлі.

— Я намагалася їх поливати, — пояснила Барб, простеживши за Фоковим поглядом, — але спека їх доконала.

Вона вказала йому на плетене крісло.