Джейн Гарпер - Посуха

— Ага. Служив. У федеральній службі. Й досі служу.

Якийсь час ішли мовчки. На деревах так само несамовито, як і в дитинстві, цвірінькали пташки. Попереду виднілися групки жалібників, нагадуючи плями на закуреній дорозі.

— А як тут узагалі справи? — запитав Фок.

— Жахливо.

Це слово прозвучало як фінальна крапка. Нервовим жестом колишнього курця Гретчен пальцем постукала по губах.

— Сам знаєш, і раніше було не дуже. Усі переживають і через дотації, і через посуху. Аж тут трапляється ця історія з Люком і його родиною — і все стає ще гірше. Ще гірше. Просто відчутно. Ми всі як зомбі. Не знаємо, що робити і що казати. Стежимо одне за одним. Намагаємося вирахувати, хто зламається наступним.

— Господи.

— Ага. Можеш уявити.

— Ви з Люком і далі дружили? — поцікавився Фок.

Гретчен завагалася. Стиснула губи в тонку, майже невидиму лінію.

— Ні. Вже багато років. Не так, як тоді, вчотирьох.

Фок пригадав світлину. Люк, Гретчен. Він сам. І Еллі Дікон з її довгим чорним волоссям. Вони були нерозлийвода. Так буває тільки в підлітковому віці, коли бачиш у друзях споріднені душі й віриш, що ця дружба триватиме вічно.

«Люк брехав. Ти брехав».

— А ви підтримували зв’язок, правда ж? — запитала Гретчен.

— Нерегулярно, — озвався Фок: бодай у цьому не довелося брехати. — Коли він приїздив у Мельбурн, іноді випивали разом по пиву… — Фок помовчав. — Але я його вже кілька років не бачив. Знаєш, як воно: постійно справи, справи. У нього родина, у мене робота.

— Та все гаразд, не вибачайся. Ми всі почуваємося винними.

У клубі вирувало. Фок зупинився на сходах, і Гретчен потягнула його за руку.

— Ходімо, все буде гаразд. Ніхто тебе вже й не пам’ятає.

— Та ще чимало хто пам’ятає. Особливо після тих фото на похороні.

— Ну так, розумію, — скривилася Гретчен. — Я теж була приголомшена. Але, слухай, у людей купа своїх проблем і без тебе. Просто не крути занадто головою. Потім вийдемо з чорного ходу.

Не чекаючи на відповідь, вона однією рукою схопила Фока за рукав, а другою взяла синову долоньку й повела їх усередину, протискуючись крізь юрму. Стояла задуха. Кондиціонер у клубі працював на повну, але програвав у битві з жалібниками, які набилися всередину, ховаючись від сонця. З серйозними обличчями люди спілкувалися, тримаючи в руках пластянки й тарілки з шоколадним тортом.

Гретчен пройшла до скляних дверей: клаустрофобія вигнала особливо нервових на витоптаний ігровий майданчик. Під парканом знайшлося місце в тіні, а Лакі побіг випробовувати розжарену металеву гірку.

— Тобі необов’язково стояти зі мною, якщо це може заплямувати твоє добре ім’я, — промовив Фок, насунувши капелюха на очі, щоб краще приховати обличчя.

— Ой, стули пельку. Крім того, з цим завданням я і сама непогано впоралася.

Оглянувши ігровий майданчик, Фок помітив літню пару, яка, здається, колись дружила з його батьком. Вони теревенили з молоденьким поліціянтом при повному параді, який прів під пообіднім сонцем. Той шанобливо кивав, а на його чолі блищав піт.

— Слухай, — промовив Фок, — це він замість Барбериса?

Гретчен простежила за його поглядом.

— Ага. Чув про Барбериса?

— Певна річ. Шкода. Пам’ятаєш, як він до смерті лякав нас страшилками про дітей, які лізли до господарського реманенту?

— Ага. Він двадцять років на той інфаркт напрошувався.

— І все одно прикро, — цілком щиро мовив Фок. — То хто цей новачок?

— Сержант Рако, і якщо тобі здається, що він влип, то це тому, що він і справді влип.

— Такий безнадійний? А мені здалося, натовпом він керує непогано.

— Та насправді я не знаю. Коли все це трапилося, він тут зо п’ять хвилин як з’явився.

— Справжню халепу отримав собі на голову в перші ж п’ять хвилин.

Але Гретчен не встигла відповісти: біля скляних дверей почався рух. Юрма шанобливо розступилася, і з’явилися Барб і Джері Гедлери, мружачись на сонці. Міцно тримаючись за руки, вони почали обходити гостей поминок. Кілька слів, обійми, мужній кивок — і пішли далі.

— Ти давно з ними розмовляв востаннє? — пошепки запитала Гретчен.

— Минулого тижня, а перед тим ми вже років двадцять не спілкувалися, — відповів Фок. Він чекав. Джері помітив їх із Гретчен ще з протилежного кінця майданчика. Звільнившись з обіймів якоїсь кругленької жіночки, він так і покинув її з простягнутими руками.

«Приїзди на похорон».

Фок приїхав, як і наказано. А тепер дивився, як до нього наближається Люків батько.