Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Я одягнув пуховика і вийшов у сад. Було дуже холодно, аж за вуха щипало. Обійшовши кут будинку, побачив, що сліди тягнулися вервечкою уздовж стіни будинку, а далі вели за садову хвіртку. Без сумніву, тут пройшла людина. Хоч більшість слідів уже припорошило снігом, в одному місці залишилися дуже чіткі відбитки.

Просто перед дверима на веранду.

Цього разу списувати на те, що щось привиділося, не було підстав. Хтось стояв на верхній сходинці веранди й заглядав крізь скляні двері. Можливо, який нічний волоцюга або заблукалий п’яниця, або випадковий злодюжка шукав, чим поживитися. Та я мав дуже великі сумніви.

За годину я сидів в авті й знову їхав на острівний архіпелаг на північ від міста. Усі дороги вели туди цього року. Поступово сніг зник, краєвид за вікном мінився усіма відтінками охри, здавався голим і кістлявим, наче давня падаль, обгризена до голих кісток.

Я ще досі закипав люттю на згадку про сліди в снігу. Був певний, що то Борд Тулос побував у моєму садку. Я мав намір використати його на суді, щоб змусити суддів завагатися у винуватості Юсефа, але то було професійне рішення, яке не мало стосунку до родини Тулосів особисто. Звісно, старому Тулосові таке не могло сподобатися, але це — частина гри, і ніхто не давав йому права вдиратися у мій приватний простір.

Я звернув з головної дороги на стрімкий спуск до садиби, заїхав на подвір’я. Роздуми дорогою змусили мене, зрештою, чесно визнати, що мій гнів породив страх. Щось у цьому старому лякало мене. І причиною були не доволі мелодраматичні погрози й не усвідомлення, що колись він позбавив життя іншу людину, а, отже, здатний на виняткове насильство. Кому ж, як не мені знати, — подібних типажів багато.

То було щось інше, чому я не знаходив визначення. Відчуття, ніби ніщо на світі йому не важить, ніби він може вчинити що завгодно й піти далі, немов би нічого й не трапилося.

Мені в житті траплялися такі типи, і щоразу здавалося, наче я стикався з представниками нелюдської раси. Бажання завдати іншій людині жорстоких страждань я сприймав, як якесь відхилення, хворобу. А такі, як Борд Тулос, змушували мене сумніватися, чи не помилявся я. Повернутися до них спиною, вдати, ніби вони не існують — не завжди вихід.

Надто, коли один з них стоїть серед ночі перед вікном твоєї вітальні й заглядає у дім.

Я вийшов з авта й рішучим кроком пішов через подвір’я, витираючи до штанів спітнілі долоні.

Нарешті він відчинив двері. На мене дивився старий чоловік. Масне волосся, посіріла шкіра, тьмяні очі, спустошений погляд. Він немов постарів на десять років від того дня, коли ми бачилися востаннє.

— Якого біса ти сюди приперся? Не знаєш, який сьогодні день, Бренне? Жодна, жодна людина в цій країні не наважиться турбувати проблемами чужу родину в перший день Різдва! Це, трясця, гірше, ніж прийти п’яним до церкви!

Я глянув на його ноги. Сьогодні без ковбойських чобіт. Стоптані, старомодні повстяні пантофлі.

— Ти ходив під моїм будинком сьогодні вночі?

— Що, у біса, плетеш?

— Ти мені погрожував, коли я тут був недавно.

— Я сказав, що не хочу тебе більше бачити, а ти однаково приїхав.

— Уранці я бачив сліди під своїми вікнами.

Борд широко розчинив двері й зайшов до хати. Секунду повагавшись, я пішов за ним. Ковбойські чоботи стояли в коридорі. Я швидко нагнувся, обернув один: гладка підошва, чистий каблук. За розміром він міг би підійти, але ж як знати напевно.

Ладом у хаті цього разу й не пахло. Стіл з круглими відмітинами від келихів або пляшок, на килимі розсипані крихти чіпсів. Борд Тулос важко сів в один з фотелів, відпив великий ковток кави з горнятка, глянув на мене порожнім поглядом. Я боявся його різкої переміни настрою, як то було минулого разу. Мав відчуття, ніби в ньому вживаються дві особистості нараз, але одна з них цілком усвідомлювала, що робить і навіщо.

Борд дивився на мене поглядом чоловіка, доведеного до відчаю.

— Ти непробивний, Бренне! Я ж просив лише дати нам спокій, а ти знову тут, посеред різдвяної святості, розкидаєшся звинуваченнями, ніби напрошуєшся на неприємності. Невже не маєш чим більше зайнятися у свято й тому дістаєш мене до печінок?

Я промовчав, а він ошкірив жовті зуби в усмішці, яку й важко було назвати усмішкою.

— Не мушу тобі звітуватися, але щоб знав: я всю ніч просидів у своїй хаті й напився до чортиків.

Старий ще відсьорбнув кави. Я бачив, як трусилися йому руки. У кімнаті висів запах, який важко сплутати з чимось іншим, — сморід алкогольного перегару.