Крис Тведт - За браком доказів

— Дідько! — вихопилося йому з рота.

Чоловік не дитину тримав. То була людська голова. Довге, темне, просякле кров’ю волосся, ховало риси обличчя.

Асбйорн обережно позадкував, не зводячи погляду з чоловіка. Ноги йому підгиналися від слабкості, у вухах шуміло. Біль пронизав груди й віддав у руку. Дійшовши до автобуса, він ледве спромігся піднятися східцями. Його хитнуло, він боком повалився на водійське сидіння.

Чоловік на дорозі рушив до автобуса.

Асбйорн задихався, натужно хапав ротом повітря. Щосили намагався зосередитися і намацати ґудзик замикання дверей — раптом забув, що треба натискати. А коли нарешті натиснув, гідравлічний звук механізму здався стогоном полегшення.

Пасажири, тим часом, теж збагнули, що відбувається. Хтось закричав. Чоловік уже дійшов до автобуса, поклав закривавлену руку на лобове скло, зазирнув досередини.

— Їдь уже до біса! — верескнув нафтовик. — Переїдь ту почвару! Ну! Їдь, сто чортів!

Так, треба їхати, подумав Асбйорн, але з місця не зрушив.

Він раптом похилився на кермо, втупившись поглядом в очі за склом, ніби в них таїлася відповідь на його запитання, яке він, не знати, чи й ставив.

Атомний годинник у Швейцарії невблаганно цокав собі далі, однак у Далгаймі час повз дедалі повільніше, аж доки зовсім зупинився.

«…Отже, я вважаю, що прокуророві не вдалося надати незаперечних доказів вини мого клієнта, тому суд повинен визнати його невинуватим, за винятком двох доведених епізодів про завдання тілесних ушкоджень, про які вже мовилося раніше. Тому висновок буде таким…»

Суддя нотував, доки я виголошував свою доповідь, називаючи пункти звинувачення, за якими хлопчина з похиленою головою за два метри праворуч від мене мав бути визнаний невинуватим, а за якими була доведена його вина, і просив у суду поблажливості.

— Прошу суд виявити поблажливість, виносячи присуд моєму клієнтові, — закінчив я промову й сів, вихолощений і виснажений, як завжди після дебатів.

— Дякую, адвокате Бренне, — промовив суддя. — Ваша репліка, прокуроре? Ні? Чудово! Вирок буде оприлюднено приблизно через чотирнадцять днів. Суд оголошує засідання закритим.

Суддя підвівся і, розвіваючи полами мантії, покинув зал з помічниками на хвості.

Мій клієнт мав розгублений вигляд, розгубленість не сходила з його обличчя упродовж усього судового процесу, мовби він так і не допетрав, що ж сталося. Йому виповнилося лишень сімнадцять, та, як на свій вік, він був високий і кремезний. Багато років тільки те й робив, що без жодного приводу ув’язувався у вуличні бійки. На суді він пояснив, що розважався на вихідних, мав таке хобі, як ото інші грають у музичних гуртах чи ганяють у футбол. Два умовні вироки й запевнення підсудного, що він виправиться, не завадили йому й далі бути забіякою. Тепер він сидів у СІЗО і сидітиме там до оголошення вироку.

Полісмен вийняв кайданки, і хлопець слухняно простягнув руки.

— Добра була промова, — почувся за спиною чийсь голос.

Я обернувся. Жінка, одна з поліцейських, усміхалася мені. Вона була дуже симпатична, з великими темними очима, каштановим волоссям і широкими вилицями, а ще видавалася мені незбагненно юною.

Я теж усміхнувся.

— Знаю з власного досвіду, що поліцейські переважно нудяться в суді й, по суті, сплять з розплющеними очима, а ви, виявляється, слухали?

— Завжди приємно слухати людину, бездоганну у своїй професії, — відповіла жінка.

— То що… ви б його виправдали? — поцікавився я, збираючи свої речі.

Жінка знову всміхнулася.

— Ви добрий адвокат, але не аж такий добрий…

— Як справи? — запитала Сюнне, коли я повернувся в офіс.

— Не найгірше, якщо зважати на обставини, але ж ти знаєш…

— Я, здається, знайшла нам нове приміщення, — урвала мене Сюнне.

— Ого! І де?

— Ходімо, я тобі покажу. Я позичила ключі в ріелтора.

— Отак відразу?

— А чого тягнути? Це в самому центрі, та й тобі по дорозі. Давно час виїхати з цієї халабуди.

Сюнне мала рацію. Мій кабінет був не більший за комору для віників. Ледве вистачало місця на стіл і стілець між переповненими полицями, які вгиналися під вагою товстезних тек.

Ми звернули на пішохідну вулицю. Підбори Сюнне цокали по асфальті. Вона була вдягнена дуже стримано. У темно-синіх штанах, такого ж кольору піджаку і білій блузці Сюнне мала вигляд жінки-адвоката в розквіті сил, як воно й було насправді.

Мабуть, Сюнне відчула, що я її розглядаю, бо скоса зиркнула в мій бік.