— Я не зачиняв дверей, а ти, Лоїс? — запитав він, схопившись за клямку. Кілька разів Інгліш смикнув двері й відступив назад. — Дивно... Ми зачинені.
— О, Ніку! — перелякано вигукнула Лоїс. — Ти ж не думаєш, що це Шерман?
— Звичайно, ні, — чоловік гримнув у двері. — Гей, Томе. Відчини двері, нас замкнули.
— Ніку! Прислухайся — здається, запустили двигун.
Інгліш приклав руку до стіни й відчув слабку вібрацію.
— Справді. Може, Керр вирішив пливти яхтою?
— Це не Керр, а Шерман, — вигукнула Лоїс у паніці, — я відчуваю.
Інгліш швидко підійшов до ілюмінатора і, виглянувши, встиг побачити моторний човен, що дрейфував на хвилях, віддаляючись від яхти.
— Канат, що утримував човен, обрізали, — він повернувся до Лоїс. — Думаю, ти маєш рацію, Шерман на борту.
Нік підійшов до дверей і ще раз смикнув за ручку.
Лоїс виглянула в ілюмінатор і побачила, як вода піниться вздовж борту яхти.
— Ми прямуємо у відкрите море. Що будемо робити, Ніку?
Інгліш оглядав двері.
— Чортові двері відчиняються досередини. Їх не вибити, але ми мусимо якось вибиратися звідси.
— Давай використаємо стіл як таран, — запропонувала дівчина.
— Це ідея. Спробуємо. Хапай із цього боку, а я з іншого.
Вони розвернули стіл і спробували вибити ним двері.
Після декількох ударів утворилася невелика тріщина.
— Ще раз, — гукнув Інгліш. — Працює!
Нарешті у дверях було вибито діру.
— Добре. Далі я сам.
Нік просунув в отвір руку і намацав ключ, що стирчав у замку. За мить двері відчинилися.
— Тепер слухай, Лоїс, залишися тут. А ще краще — заховайся у сусідній каюті й замкни двері. Магнітофон візьми із собою. Я піду гляну, що там сталося.
— Ніку, не йди, не залишай мене. Якщо з тобою щось трапиться...
— Не трапиться. Йди у каюту і чекай на мене, — він підняв магнітофон і виштовхнув дівчину у коридор. — Зі мною все буде добре.
Перш ніж Лоїс спробувала щось заперечити, Інгліш дав їй у руки магнітофон і рушив уздовж коридору до виходу на палубу.
Дівчина стояла в дверях каюти і переляканими очима дивилася йому вслід.
Нік тихенько піднявся сходами, прислухаючись до найменшого шуму, але все, що міг почути, — це гуркіт двигуна і важкі удари хвиль об борт яхти.
Він обережно виглянув на палубу. Тут було порожньо, як і на капітанському містку.
«Шерман, напевно, закріпив руль і десь причаївся», — подумав Інгліш.
Раптом якась тінь промайнула попереду, і Нік умить присів, аби не виділятися на фоні білої рубки.
— А, Інгліш, — почувся голос Шермана. — Я тебе бачу і в мене пістолет.
Інгліш вирішив, що Роджер занадто далеко, і зробив крок назад, аби той не зміг прицілитися.
— Я знав, що ти вскочиш у мою пастку, — продовжив Шерман. — А ця дурепа не вірила, що ти прийдеш по неї. Довелося пояснити, що у тебе в голові сидить герой із дешевого бойовичка.
— Тобі кінець, — обережно мовив Інгліш. — Усі охоронні катери узбережжя розшукують твою яхту.
— Брехня, — відповів Шерман. — От коли Керр отямиться та здійме тривогу, можливо, так і буде. Але за півгодини сам чорт не зможе знайти нас, обіцяю тобі.
— Не будь таким упевненим. Ти ж не думаєш утекти на цій посудині?
Роджер засміявся.
— Ще чого! Ми заховаємося. На дні моря, — він вийшов із тіні, тримаючи пістолет напоготові. — Ти, я і твоя дівчина, ми всі заховаємося на дні моря.
— Ну, те, що ти хотів би бачити нас на дні моря, зрозуміло, — сказав Інгліш. — Але невже ти хочеш скласти нам компанію?
— Пора завершувати, — вигукнув Шерман. — Я стомився вбивати людей. Консьєрж бачив, як я виходив, щойно убивши Глорію. Треба було б убити і його, але ж я не можу вбивати усіх, хто мені зустрічається. Мене вже нудить від цього, вбивствам не видно кінця-краю. От я й вирішив покінчити з усім цим. І з тобою також.
— Ну і що ти придумав? — запитав Інгліш, намагаючись вивідати побільше інформації. Він розумів, що не зможе наблизитися до Шермана, тому просто тягнув час.
— Я підпалю яхту, — пояснив той. — Розпалимо чудове вогнище і будемо вибирати: згоріти чи потонути. До берега вже миль дванадцять. Як на мене, краще потонути. А ти як вважаєш?
Нік почув усе, що йому було треба, й уже летів сходами вниз до каюти, де ховалася Лоїс.
— Шерман збожеволів! — вигукнув він, відчинивши двері. — Він збирається підпалити яхту. Ти вмієш плавати, Лоїс?
Вона всміхнулася.
— Так. За мене можеш не хвилюватися.
— Але я хвилююся, — Інгліш узяв її за руку і глянув у вічі. — Зараз трохи не той час, моя люба, але я тебе кохаю. І думаю, що кохав усі ті роки, от тільки зрозумів це саме зараз, коли відчув, що можу тебе втратити назавжди. Вибач, Лоїс, але це — правда. Краще пізно, ніж ніколи. А тепер до діла, тут мають бути рятувальні жилети. Давай знайдемо їх.
Читать дальше