Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Підходь до вогню, Ніку, — всміхнулася до гостя жінка. — Я наллю тобі випити.

— Не треба, Гелен, — відмовився Інгліш. — Я в нормі. Ти не проти, якщо ми із Семом поговоримо про справи?

Гелен глянула на Крейла, який кивнув на знак згоди.

— Ед виходив на зв’язок? — запитав Інгліш.

— Так, — відповів адвокат, проводячи гостя у велику світлу вітальню і дорогою скидаючи мокрий одяг. — Зніми пальто, нехай трохи просохне.

— Розповідай, що сталося, — нетерпляче попросив Інгліш.

— Я поїхав у відділок і чекав там. Капітан Суінні нічого не знає, сказав, що ти у розшуку, але жодної інформації він не має. Я промовчав, що тебе взяли. Ти що, утік від копів?

Бізнесмен похмуро всміхнувся.

— Ледве втік. Моріллі вирішив самостійно з’ясувати зі мною стосунки. Де Лоїс?

— Не знаю. Її шукає Ед. Обіцяв зв’язатися за годину, тож має от-от зателефонувати.

Гелен взяла пальто Інгліша і повісила у холі.

— Він розповідав, що бачив у будинку Коррін? — запитав Нік.

Крейл кивнув.

— Мертву Коррін. Ед також знайшов хустинку Лоїс, але ми не знаємо, схопив її Шерман чи ні.

Інгліш стиснув кулаки.

— Цього покидька необхідно зупинити, Семе. Я мушу його знайти.

— Послухай, ти у небезпеці, — тривожно мовив адвокат. — Тобі потрібно було здатися, коли Моріллі прийшов по тебе. А ти втік...

— Ні. Я здався, — пояснив Інгліш, коли Гелен повернулася до кімнати. — Він виписав мені квиток в один кінець. Якби не Чак, я б уже годував риб.

Крейл витріщився на нього.

— Жартуєш?

— Зараз не до жартів. Моріллі боїться, що я його здам. Він уже збирався тиснути на гачок пістолета, коли з’явився Чак, як герой із дешевого бойовичка.

Крейл витер обличчя хустинкою.

— Я піду до комісара і все йому розповім. Де ти залишив Моріллі?

— Хемптон Уорф, — відповів Інгліш. — Чак із ними. Прихопи репортера, Семе. Цікаво, як Моріллі виплутається з цього лайна?

— Не переймайся цим, Ніку, — адвокат одягнув пальто. — Сиди тут, а я подбаю про цього щура Моріллі.

— Ти приховуєш злочинця, — підмітив Інгліш. — Я краще піду, Семе.

— Сиди тут! Простеж за ним, Гелен, — розпорядився Крейл. — Тут тебе не шукатимуть. Повернуся, як тільки зможу.

Коли він вийшов, Гелен спитала:

— Ти хвилюєшся за Лоїс, правда, Ніку?

Інгліш кивнув.

— Якщо цей бісів син її уб’є...

— Не нервуйся, — лагідно мовила жінка. — Сядь і заспокойся. Ед знайде її. Він професіонал, Ніку.

— Але його також шукає поліція, а Ед навіть не знає про це. Моріллі й тут відзначився. Ліон може втрапити у халепу, і хто тоді знайде Лоїс?

— Усе буде добре, — заспокоювала Гелен. — Якщо хтось і може знайти цю дівчину, то тільки Ед.

Інгліш втомлено опустився в крісло.

— Якби я тільки знав, де Шерман, — сердито кинув він. — Але я не можу шукати його. Мене відразу ж спіймають.

— Ед збирався навідатися до якоїсь міс Віндсор, він, здається, так її назвав. Думав, що вона знає, де Шерман.

Обличчя Інгліша просвітліло.

— Я й забув про неї. Ед вважає, що ця дівчина працює на Шермана. Цікаво, він дізнався щось чи ні?

— Ліон зателефонує з хвилини на хвилину, — нагадала Гелен.

— Він зараз може бути у неї, — вигукнув Інгліш, зірвавшись на ноги. — Я сам йому зателефоную.

Чоловік схопив телефонну книгу і похапцем почав шукати номер Глорії Віндсор. Набравши потрібні цифри, він нетерпляче чекав, але ніхто не підіймав слухавки.

— Без відповіді... Може, її нема вдома?

Він глянув на годинник.

— Коли думаю про Лоїс... — Інгліш ударив кулаком по долоні. — Чорт забирай, я не можу сидіти, склавши руки!

— Заспокойся, Ніку, — ще раз повторила Гелен. — Ти можеш бути певен щодо Еда. Він знайде Лоїс.

— Так, — нарешті здався Інгліш і всміхнувся до жінки. — Ти знаєш, я був таким дурнем, Гелен. Не розумів, що означає для мене Лоїс, поки не втратив її.

— Усі ми часом дурні, — м’яко відповіла вона. — Я рада, Ніку, що ти це зрозумів. Лоїс завжди була добра до тебе.

— Я знаю. Що ж, якщо вона жива — я все виправлю.

— Тихо! — різко вигукнула Гелен, піднявши руку.

За вікном почувся гул автомобіля, що наближався.

Скрипнули шини, й авто зупинилося біля їхнього будинку.

Інгліш підійшов до вікна, але Гелен відштовхнула його вбік.

— Відійди, Ніку, це може бути поліція. Дай я гляну.

Жінка обережно виглянула за вікно і швидко повернулась, її обличчя горіло від хвилювання.

— Це Ед! — мовила Гелен і побігла через кімнату до вхідних дверей.

Ліон ще не встиг натиснути на дзвінок, як двері відчинилися. Детектив геть промок і був дуже втомлений.