Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Ти не обманюєш про гроші й дванадцять годин фори?

— Ні! Де він?

— Де гроші?

— Забереш у адвоката Сема Крейла.

Жінка ще трохи повагалась, та раптом прийняла рішення і випалила:

— Яхта на рейді в бухті Крік. Він там точно з’явиться. Це — єдина яхта у тій бухті, не помилишся.

— Точно? — перепитав Ліон.

— Точно, точно. Давай гроші.

Детектив підійшов до столу і написав записку, яку віддав їй.

— Передаси це Крейлу. Повториш йому те, що сказала мені, й отримаєш гроші.

— А якщо ні?

— Заплатить. Може, не відразу, але це перше, що він зробить зранку, коли відчинять банк. І дванадцять годин, обіцяю.

— Я можу вже йти по гроші?

— Краще зранку. Не думаю, що він тримає сім тисяч готівкою у кишені.

— Я йду вже. Може, отримаю частину, а решту надішлете пізніше.

— Роби як знаєш, — Ліон махнув рукою і попрямував до дверей. — Я пішов.

Жінка ще якусь мить стояла, замислившись, а тоді кинулася до спальні пакуватись. Брала лише необхідне, похапцем кидаючи речі до валізи.

Останніми днями вона читала у газетах про дивні самогубства і здогадувалася, що до цього доклав руку Шерман. Ще до візиту Ліона вона вирішила зникнути з міста, і зараз її охопила паніка. Потрібно зникнути до того, як сюди прийде поліція. Звичайно, Ліону вона не повірила, але якщо Крейл заплатить хоча б тисячу, можна буде чкурнути звідси вже сьогодні.

Не переодягаючись, жінка накинула шубу, схопила валізи і побігла до дверей. Штовхнувши їх, вона раптом застигла, а її серце немов зупинилося.

— Привіт, Глоріє, — тихо мовив Шерман, стоячи перед порогом.

Цівки води стікали з його плаща і капали на підлогу, а щелепи ритмічно рухалися.

Слова застрягли у неї в горлі.

— Утікаєш? — продовжив Роджер, глянувши на валізи.

— Чого це? — жінка протиснулася повз нього. — Просто хочу поїхати за місто на вихідні.

— Поїхати і не повернутись? — вів далі він. — Злякалася, Глоріє?

— Нічого я не злякалася! — відповіла міс Віндсор, намагаючись не показувати страху. — А що? Я повинна звітувати тобі про всі свої поїздки?

Чоловік знизав плечима.

— Та мені байдуже, куди ти їздиш, Глоріє, але ти злякалася та втікаєш, правда ж?

— Та ж ні! — заголосно вигукнула вона. — Це ти злякався.

Шерман усміхнувся.

— Можна зайти? Поговоримо кілька хвилин.

— Я... я можу спізнитися на потяг.

Чоловік пішов до вітальні. Глорія повільно, ніби загіпнотизована, поставила валізи на підлогу і сперлася на стіну, не відводячи погляду від непроханого гостя.

— Нема потреби утікати, дівчинко. Інгліша я загнав у кут. На нього полює вся поліція за вбивство коханки.

Вона мовчала, стежачи за тим, як Шерман підходить до вікна.

— На якусь мить навіть здалося, що мені кінець, — продовжив чоловік, — але зараз усе гаразд. У тебе є гроші, Глоріє? Мені здається, я трохи заборгував тобі?

— Ні, ні, — охрипло відповіла жінка. — Я... мені достатньо.

Шерман знов усміхнувся до неї.

— Уперше чую від тебе такі слова. Боїшся брати мої гроші, Глоріє? Даремно.

— Ну добре, давай, — погодилась жінка, — хоч я ще маю припаси.

— А я думав, що вони скінчилися, — зупинившись біля вікна, він почав уважно розглядати шнур від фіранки.

— Уяви собі, я кілька тижнів шукаю такий шнурок. І не можу знайти, — впевненим рухом Роджер зняв шнур із гачка і перевірив на міцність. — Не пам’ятаєш, де ти його купувала?

— У Саквілі, — Глорія нервово спостерігала за ним.

— Ти впевнена? — чоловік повільно рушив до неї. — Мені здається, я там був...

Заворожено дивлячись на шнур, який Шерман скручував у петлю, жінка спробувала неначе втиснутись у стіну. Її очі розширилися від страху.

— Не підходь до мене! — здавлено викрикнула вона.

— А що таке? — запитав Шерман, посміхаючись. — Що тебе налякало? Тільки не кажи, що прокинулася твоя совість.

Чоловік був уже за кілька футів від неї, коли Глорія раптом метнулася до дверей. Шерман рвонув за нею і накинув петлю на шию саме тієї миті, коли рука жінки схопилася за клямку.

Несамовитий крик жаху застиг у горлі Глорії, коли чоловік із силою затягнув зашморг.

Сем Крейл щойно вийшов з автомобіля, як раптом почув із темряви чоловічий голос.

— Сем?

— О, Нік? — адвокат неспокійно озирнувся, злякавшись, що хтось може їх побачити. — Що ти, чорт забирай, тут робиш? Що сталося?

— Зайдемо всередину, — запропонував Інгліш напруженим голосом.

Вимкнувши фари, Крейл закрокував до будинку. Інгліш не відставав. Висока тендітна жінка зі світлим волоссям і приємними, ласкавими очима вийшла з вітальні. Нік часто дивувався, що Гелен Крейл знайшла у Семі. Він вважав її занадто привабливою, щоби спійматися на гачок цього опасистого немолодого адвоката, але, незважаючи на невідповідність віку і зовнішності, це була красива пара.