Деннис Лихэйн - Містична річка

— Джиммі.

Джиммі поглянув униз на Шона Дівайна. Шон дивився на нього крізь відчинене віконце пасажирських дверцят автомобіля.

— Джиммі. Будь ласка, сідай в машину.

Шон вийшов з автомобіля й відчинив задні дверцята. Тим часом вертоліт повернувся, тепер він летів вище, але доволі низько, щоб Джиммі відчув його подих у своєму волоссі.

— Місіс Маркус, — сказав Шон. — Сідайте в автомобіль.

— Вона мертва? — запитала Аннабет, і її слова обпалили Джиммі, наче бризки соляної кислоти.

— Будь ласка, місіс Маркус. Якщо ви можете, сідайте в автомобіль.

Низка поліційних машин утворила подвійний ескорт на Роузклер, і їхні сирени надривалися.

Аннабет зойкнула, перекриваючи цей шум:

— То моя дочка…

Джиммі підштовхнув її, бо вже не міг чути цього слова. Він провів її крізь шум, і вони сіли на заднє сидіння автомобіля. Шон зачинив дверцята, сів попереду, й полісмен за кермом увімкнув газ і водночас сирену. Вони виїхали з дороги, яка вела до парку, і приєдналися до ескорту автомобілів, що провели їх на вулицю Роузклер. Гуркотіли мотори, завивали сирени й доносили до автостради свої незмовкні зойки.

Вона лежала на столі.

Очі в неї були заплющені, а на нозі бракувало одного черевика.

Її шкіра мала чорно-пурпуровий колір, такого відтінку на ній Джиммі ніколи не бачив.

Він чув запах її парфумів, ледь помітний у смороді формальдегіду, що наповнював цю дуже холодну кімнату.

Шон поклав руку на спину Джиммі, й Джиммі заговорив, майже не чуючи своїх слів, переконаний, що цієї миті він був так само мертвий, як і те тіло, що лежало перед ним на металевому столі:

— Так, це вона. Це Кейті… Це моя дочка.

— Тут нагорі кафетерій, — промовив Шон, звертаючись до Джиммі. — Чом би нам не піти туди й не випити кави?

Джиммі залишився стояти над тілом дочки, яке знов накрили простирадлом. Джиммі підняв його верхній краєчок і дивився вниз на обличчя Кейті, немов зазирав униз із вершини колодязя, збираючись пірнути слідом за дочкою.

— Вони мають кафетерій у тому самому будинку, що й морг?

— Так. Це великий будинок.

— Така ситуація мені здається дивною, — сказав Джиммі безвиразним голосом. — Як ти гадаєш, коли патологи заходять до зали, всі інші пересідають на її протилежний кінець?

Шон подумав, чи не йдеться про першу фазу шоку.

— Я не знаю, Джиме.

— Містере Маркус, — сказав Вайті, — ми сподівалися, що зможемо поставити вам кілька запитань. Я розумію, що ви переживаєте тяжкі хвилини, але…

Джиммі опустив простирадло на обличчя дочки, його губи ворушились, але жоден звук не вилітав у нього з рота. Він подивився на Вайті так, наче не сподівався побачити його в цій кімнаті, з блокнотом і авторучкою напоготові. Він обернув голову й поглянув на Шона.

— Ти коли-небудь думав про те, — мовив Джиммі, — як наші найменші рішення можуть змінити весь напрямок нашого життя?

Шон витримав його погляд.

— Як це?

Обличчя Джиммі було блідим і безвиразним, очі обернені вгору, ніби він намагався пригадати, де залишив ключі від свого автомобіля.

— Якось я чув, що Гітлерова мати мало не зробила аборт, коли завагітніла ним, але втрималася в останню хвилину. Я чув також, що він виїхав із Відня, бо не міг продати свої картини. А що, якби він продав бодай одну зі своїх картин, Шоне? Або його мати справді зробила б аборт? Світ тепер був би зовсім іншим. Ти це розумієш? Або, скажімо, вранці ти запізнився на автобус і тоді купив собі другу філіжанку кави, а разом із кавою й лотерейний білет. Лотерейний білет виграв. І тепер ти не маєш жодної потреби в автобусі. Тепер ти їздиш на службу в «лінкольні». Але ти попадаєш в автокатастрофу й гинеш. І так сталося тому, що одного дня ти запізнився на автобус.

Шон подивився на Вайті. Вайті стенув плечима.

— Ні, — сказав Джиммі. — Не дивись на нього так, ніби я збожеволів. Я не збожеволів. І я не в шоці.

— Окей, Джиме.

— Я тільки хочу сказати, що в житті все пов’язане певними ниточками. Ти згоден? Ти потягнеш за одну, й вона потягне за собою все інше. Скажімо, якби того дня в Далласі йшов дощ, то Кеннеді не їхав би у відкритому автомобілі… Сталін навчався в семінарії. А що було б, Шоне, якби ми тоді сіли в автомобіль разом із Дейвом Бойлом?

— Про що ви? — запитав Вайті. — Який автомобіль?

Шон підняв руку замість відповіді й сказав Джиммі:

— Я тут не зовсім тебе зрозумів.

— Справді? Якби ми залізли в той автомобіль, життя наше склалося б геть інакше. Моя перша дружина Маріта, мати Кейті, була незрівнянна красуня. То була царська врода. Ти знаєш, якими велично гарними можуть бути латиноамериканки. І вона знала про свою вроду. Хлопцеві, який хотів наблизитися до неї, потрібна була неабияка мужність. І я таку мужність мав. Я був король у свої шістнадцять років. Я не мав страху. І я наблизився до неї, я запропонував їй свою дружбу. І вже за рік — Господи Христе, мені було тільки сімнадцять, я був паскудною дитиною — ми одружилися, й вона завагітніла Кейті.