Деннис Лихэйн - Містична річка

— Я принесу тобі ще одну каву, — запропонував Джиммі.

Вона всміхнулася до нього неуважною, далекою усмішкою.

— Ні. Не треба. Все добре.

— Ти певна?

— Атож.

«Поки я не бачив тіла, — торочив собі Джиммі, — вона не мертва». У такий спосіб він стверджував власну надію, відтоді як його та Чака Севіджа стягли вниз по схилу. Це могла бути дівчина, схожа на неї. А може, вона перебувала в комі. А може, запхалася в простір за кіноекраном, і її не могли звідти витягти. Вона терпіла біль, можливо, жорстокий біль, але була жива. Такою була його надія — надія завтовшки з волосину немовляти, — яка миготіла за браком абсолютного підтвердження.

І хоч він знав, що це нісенітниця, якась частина Джиммі не здужала відмовитися від неї.

— Тобто ніхто тобі нічого не сказав? — запитала Аннабет його раніше, на початку їхнього вистоювання біля парку.

— Ніхто нічого мені не сказав.

Джиммі погладив її руку, знаючи: той факт, що їх допустили всередину поліційного обмеження, був достатнім підтвердженням.

А проте цей мікроб надії відмовлявся померти, поки він не побачить її тіло й не скаже:

— Так, це вона. Моя Кейті. Моя дочка.

Джиммі дивився на полісменів, які стояли під залізною аркою, що нависала над входом до парку. Арка була тим єдиним, що лишилося від в’язниці, яка стояла тут іще до парку, до кінотеатру для автомобілістів, до того, як кожен із тих, котрі тут сьогодні стояли, народився на світ. Місто виникло навколо в’язниці, а не навпаки — в’язницю було збудовано в місті. Тюремники оселилися на Пагорбах, тоді як родичі ув’язнених знаходили собі притулок у Низині. Ці селища злилися з містом тоді, коли наглядачі, постарівши, стали шукати собі іншу роботу.

Рація в полісмена, який стояв найближче до арки, заквакала, й він підніс її до губів.

Рука Аннабет стислася на руці Джиммі з такою силою, що кістки в його руці придавили одна одну.

— Це Паверс. Ми виїжджаємо.

— Ми вас чекаємо.

— Місіс і містер Маркус там?

Офіцер поліції подивився на Джиммі й опустив погляд.

— Вони тут.

— Гаразд. Рушаймо.

Аннабет промовила:

— О, Господи, Джиммі. О, Господи.

Джиммі почув шарудіння шин і побачив, що кілька автомобілів і автофургонів виїздять за межі поліційної стрічки на Роузклер-стріт. Автофургони мали супутникові тарілки на дахах, і Джиммі помітив, як групи репортерів та фотографів сипнули на вулицю, штовхаючись, підіймаючи фотоапарати й розтягуючи мікрофонні дроти.

— Женіть їх звідси геть! — гарикнув офіцер поліції, що стояв біля арки. — Женіть негайно!

Офіцери поліції, які стояли біля передньої стрічки, обернулися до репортерів, здійнявши крик.

Поліціянт, що стояв біля арки, заговорив у рацію:

— Це Дюгей. Сержанте Паверс?

— Паверс.

— Нас тут заблокували. Преса.

— Прибрати!

— Ми це й робимо, сержанте.

Біля входу десь ярдів за двадцять від арки Джиммі побачив автомобіль поліції штату, він виїхав з-за повороту й несподівано зупинився. За кермом сидів полісмен із рацією біля губів, а поруч нього Шон Дівайн. Краєчок іншого авто зупинився позаду першого, й Джиммі відчув, як у нього пересохло в роті.

— Жени їх звідси, Дюгею. Можеш прострелити їхні погані зади. Прибери ці воші з дороги!

— Слухаюсь.

Дюгей і троє інших полісменів пробігли повз Джиммі й Аннабет, Дюгей кричав, наставивши перед собою палець:

— Ви порушили межі закритої сцени злочину! Негайно повертайтеся до своїх машин! Ви не маєте права перебувати на цій території. Сідайте у свої машини!

Аннабет вигукнула: «О, прокляття!», і Джиммі відчув вітер від гелікоптера, перш ніж почув його гуркіт. Він подивився вгору, коли вертоліт пролетів у нього над головою, потім перевів погляд назад, на автомобіль, що повільно просувався по дорозі. Він бачив, як водій щось кричить по рації, а потім почув сирени, справжню какофонію сирен, і несподівано синьо-сріблясті автомобілі виїхали на вулицю Роузклер з обох її сторін, репортери знов позалізали в свої машини, а гелікоптер зробив крутий віраж і полетів назад у парк.

— Джиммі, — сказала Аннабет таким сумним голосом, якого він од неї ніколи не чув, — Джиммі, будь ласка.

— Що будь ласка, моє золотко? — запитав Джиммі. — Чого тобі?

— О, будь ласка, Джиммі. Ні, ні.

Вона мала на увазі шум сирени, шарудіння коліс і свистіння вертолітного гвинта. Цей шум створювала Кейті, мертва, вона вривалася в їхні вуха, і Аннабет утікала від неї, ховаючись в обіймах Джиммі.

Дюгей знову пробіг повз них, розсунув турнікети під аркою, і перш ніж Джиммі усвідомив, що машина зрушила з місця, вона зупинилася поруч нього, а білий фургон, обминувши їх із правого боку, виїхав на Роузклер-стрит і повернув ліворуч. Джиммі побачив на борту автофургона напис «КОРОНЕР ГРАФСТВА САФОЛК» і зненацька відчув, як усі кістки й суглоби в його тілі — щиколотки, плечі, коліна й стегна — спочатку напружились, а потім розтанули й ослабли.