Деннис Лихэйн - Містична річка

— Я вимагаю від вас гостроти й проникливості, — сказав він Шонові, коли той уперше прийшов до відділу вбивств. — Я не хочу, щоб ви надто гнівалися, бо гнів — емоція, а емоції слід приховувати. Але я хочу, щоб ви постійно почували себе роздратованим — роздратованим тому, що стільці тут надто тверді, а всі ваші друзі по коледжу їздять на «ауді». Я хочу, щоб вас дратувало, що всі злочинці надто тупі й думають, що їм вільно чинити всяке паскудство в межах нашої юрисдикції. Ви повинні дратуватися, Дівайне, до такої міри, щоб результати наших розслідувань ніколи не відхилялися судом за браком доказів чи неправильним оформленням документів. Ви повинні дратуватися настільки, щоб чисто закривати кожну справу й домагатися, щоб цих сучих дітей садовили в брудні камери, де вони муситимуть животіти, поки й огидного їхнього віку.

Поза бригадою це називалося «грою Фріла», і кожен новобранець вислуховував ці повчання свого першого дня в однаковій формі. Як і більшість сказаного Фрілом, ви не мали уявлення, чи справді він вірив у те, що казав, чи просто хотів у такий спосіб підбадьорити своїх підлеглих. Але ви це приймали. Бо інакше вас просто вимітали зі служби.

Шон служив у відділі вбивств поліції штату вже два роки, протягом яких він заслужив повагу всіх у команді Вайті Паверса, але Фріл досі дивився на нього іноді так, ніби не був у ньому цілком упевнений. Саме так він дивився на Шона й тепер, ніби щось викликало в ньому сумнів, чи зможе той розслідувати вбивство дівчини, яке сталося в підконтрольному йому парку.

Аж ось до них зі своїм рапортом підійшов Вайт і Паверс і кивнув Фрілові.

— Лейтенанте.

— Сержанте Паверс, — сказав Фріл, — де ми нині перебуваємо?

— Попередні дослідження свідчать, що дівчина померла вночі, приблизно між двома п’ятнадцятьма й двома тридцятьма. Жодних слідів сексуального насильства. Причиною смерті, найімовірніше, став постріл у потилицю, але ми не відкидаємо також травматичних наслідків від тих ударів, які вона дістала. Той, хто стріляв, найімовірніше, перебував праворуч. Ми знайшли кулю в матраці ліворуч від тіла жертви. Схоже на тридцять восьмий Смітів калібр, але достеменно це визначить лише фахівець балістики. Водолази шукають у каналі зброю. Ми сподіваємося, що злочинець викинув у воду пістолет чи принаймні той важкий предмет, яким він її вдарив, це схоже на биту якогось зразка або на палицю.

— На палицю, — сказав Фріл.

— Двоє офіцерів міської поліції, які обходили будинки на Сідней-стрит, розмовляли з жінкою, яка запевняє, що чула, як автомобіль на щось налетів і його двигун заглух о першій годині сорок п’ять хвилин ночі, тобто десь за півгодини до того, як сталося вбивство.

— Які докази фізичного насильства ми маємо? — запитав Фріл.

— Тут нам дуже зіпсував картину дощ. Ми маємо сліди, які можуть належати злочинцеві, але кілька з них, найпевніше, то сліди жертви. Ми знайшли близько двадцяти п’яти відбитків пальців на дверях за кіноекраном. І знову ж таки, вони можуть належати жертві, злочинцеві або двом десяткам людей, які не мають найменшого стосунку до нашої справи й забігли сюди вночі випити води або передихнути під час спортивного бігу. Ми знайшли кров на дверях і всередині — і знову ж частина її може належати злочинцеві, а частина — ні. Багато крові витекло з жертви. Ми маємо кілька чітких відбитків на автомобільних дверцятах жертви. Оце приблизно й усі фізичні сліди вбивства, які нам досі пощастило виявити.

Фріл кивнув головою.

— Ви маєте якийсь матеріал, про який я міг би доповісти окружному прокуророві, коли той зателефонує мені через десять-двадцять хвилин?

Паверс стенув плечима.

— Скажіть йому, що дощ зіпсував картину сцени нашого вбивства, але ми робимо все, що можемо.

Фріл позіхнув у свій кулак.

— Повідомите мене про щось іще?

Вайті подивився назад через плече на слід, який тягся вниз до дверей за кіноекраном, — останній ґрунт, до якого доторкалися ноги Кейті Маркус.

— Те, що немає відбитків взуття, збиває мене з пантелику.

— Ви ж казали, що дощ…

Вайті кивнув головою.

— Але вона лишила кілька слідів. Я готовий поставити на заклад свій дім, що вони належать їй, бо зовсім свіжі, подекуди вона наступала на підбори, а подекуди на шкарпетки. Ми знайшли три, а може, й чотири з таких слідів, і, я певен, вони належать Кейті Маркус. А сліди вбивці? Їх немає.

— Знову ж таки, — сказав Шон, — винен дощ.

— Дощ пояснює, чому ми знайшли тільки три з її слідів, я з тобою згоден. Але щоб не було жодного сліду злочинця — ти можеш мені таке пояснити? — Вайті подивився на Шона, потім на Фріла й стенув плечима. — Як це пояснити?