Деннис Лихэйн - Містична річка

Стоячи тепер на подвір’ї, терплячи біль у суглобах, він так само чув цю пісню. Старий Мак-Доналд мав ферму. І все було чудово на ній. Він обробляв землю, сіяв у неї зерно, й усе виходило в нього збіса чудово. Усе в нього виходило до ладу, кури неслися, корови телилися, і не було про що розмовляти, бо нічого незвичайного не відбувалося, й ніхто не мав ніяких таємниць, бо таємниці були тільки для поганих людей, людей, які не їли яйця, людей, які залазили в автомобілі, що пахли яблуками, з дивними чоловіками й зникали на чотири дні, а потім повертались додому й розуміли, що всі, кого вони бачили раніше, також позникали і їх замінили однаковісінькі люди з усміхненими обличчями, на все готові, крім вислухати вас, на що завгодно, тільки не на це.

Перше, що Джиммі побачив, коли наблизився до входу у В’язничний парк із вулиці Роузклер, був поліційний автофургон, запаркований на Сідней-стрит. Його задні двері були відчинені, й двоє копів витягували звідти шестеро німецьких вівчарок на довгих шкіряних повідках. Він ішов по Роузклер від церкви, намагаючись не бігти, й приєднався до гурту роззявляк, що стовбичили на естакаді над Сідней-стрит. Вони стояли там, де Роузклер починала підійматися під естакадою, а потім перетинала В’язничний канал, втрачаючи свою назву на протилежній стороні й перетворюючись на Валенс-бульвар, коли вона відходила від Бакінгема й заглиблювалася в Шомат.

Позаду гурту, який там зібрався, височіла бетонна стіна заввишки в п’ятнадцять футів, що правила за глухий кут для Сідней-стрит і дивилася на останній закрут цієї вулиці, який прямував до Східної Низини, відгороджений від них іржавими ґратами, в які вони впиралися коліньми, а трохи далі від ґрат починався парапет із рожевого вапняку. Бувши малими, вони іноді призначали тут побачення. Сидячи в затінку, передавали по колу пляшку з пивом «Міллер» і споглядали миготіння на білому екрані кінотеатру для автомобілістів. Подеколи з ними приходив і Дейв Бойл, не тому, що комусь він дуже подобавсь, а тому, що був обізнаний з усіма фільмами й вряди-годи розповідав їм, що там діється на мовчазному розпливчастому екрані. Бувало, Дейв так захоплювався своєю розповіддю, що змінював голос, зображуючи різних акторів. Потім несподівано Дейв став дуже добре грати в бейсбол, здобув велику славу, і вже ніхто з них не наважувався кликати його до своєї компанії, щоб посміятися з нього.

Джиммі й гадки не мав, чому ці спогади зненацька найшли на нього й чому він стовбичив біля цього бар’єра, прикипівши поглядом до Сідней-стрит, можливо, його дивувала поведінка собак, що знервовано крутилися на місці, коли їх випустили з кузова вантажівки, й намагалися розрити лапами асфальт. Один із полісменів, які тримали їх на повідках, підняв свою рацію до губів, коли в небі над центром з’явився гелікоптер і полетів у напрямку до них, наче бджола, яка ставала товщою щоразу, як Джиммі кліпав очима.

Крихітна полісменова постать затуляла рожеві сходи, а трохи вище на Роузклер стояли дві поліційні машини й кілька юнаків у синій формі вартували біля дороги, що вела до парку.

Собаки не гавкали. Джиммі обернув голову назад і зрозумів, що привернуло його увагу, коли він уперше побачив їх. Хоча їхні двадцять чотири лапи ковзали по дуже твердому асфальту, їхні рухи були напружені й зосереджені, як ото в солдатів, коли ті марширують на місці. На чорних мордах і в підтягнутих боках собак Джиммі побачив грізну рішучість. Очі їхні світилися, немов чорні вуглини.

Решта Сідней-стрит, здавалося, готувалась до якогось розгардіяшу. Копи заповнювали вулицю й методично переглядали кущі, які вели до парку. З того місця, де стояв, Джиммі почасти міг оглядати сам парк; там також було видно полісменів: сині однострої та спортивні пальта сірого, земного кольору снували над травою, зазирали з берега в канал, перегукуючись між собою.

На Сідней-стрит вони збиралися навколо чогось за вантажівкою, що там стояла, й кілька детективів у цивільному одязі прихилялися до непозначених номерами автомобілів на протилежному боці вулиці, цмулячи каву, але жоден із них не базікав за звичаєм дорожніх полісменів, розважаючи один одного історіями про свої колишні пригоди. Джиммі відчував очевидну напругу — у собаках, у мовчазних копах, що стояли біля своїх автомобілів, у гелікоптері, який уже не скидався на бджолу й ревів, низько пролітаючи над Сідней-стрит і зникаючи у В’язничному парку по той бік дерев та екрану автомобільного кінотеатру.