Деннис Лихэйн - Містична річка

— Що ти хотіла, люба?

— Та нічого. — Вона обхопила себе руками, хоч день нагрівався швидко. — Ти вже поїв, Майкле?

— Ще ні.

Селеста похмуро глянула на Дейва, ніби Майкл учинив смертний гріх, вирішивши кілька разів кинути м’яч, перш ніж з’їсти свою вівсяну кашу з цукром, якою він снідав.

— Твоя миска на столі. Молоко поруч.

— Це добре. Я помираю з голоду.

Майкл поклав биту, і Дейв побачив зраду в тому, як син облишив биту, поквапившись до сходів. «То ти помирав із голоду? А хіба я заліпив тобі рота, що ти не міг сказати мені про це, бодай тобі те та се?»

Майкл пробіг повз матір і кинувся до сходів, що вели на третій поверх, так, ніби ті могли обвалитись, якщо він вчасно не вибіжить на самий верх.

— Пропускаєш, Дейве, сніданки?

— А ти, Селесто, спиш до полудня?

— Зараз лише чверть на одинадцяту, — відповіла Селеста, й Дейв відчув, як усе порозуміння, що повернулося до їхнього шлюбу після божевільної пристрасті, яка опанувала їх на кухні, перетворилося на дим і геть розвіялося.

Він примусив себе всміхнутися. Якщо твоя усмішка справжня, то ніхто крізь неї не проб’ється.

— То які в тебе плани, люба?

Селеста вийшла на подвір’я, її босі ноги здавалися на траві світло-коричневими.

— Що сталося з ножем?

— Яким?

— Тим самим, — прошепотіла вона, озираючись через плече на вікно спальні. — Тим, яким погрожував тобі бандит. Куди він подівся, Дейве?

Дейв підкинув м’яч угору й упіймав його в себе за спиною.

— Він зник.

— Зник? — Вона стисла губи й подивилася на траву. — Погано, Дейве.

— Чому погано, люба?

— Куди він зник?

— Зник, та й годі.

— Ти певен?

Дейв був певен. Він усміхнувся, подивився їй у вічі.

— Еге ж.

— Проте на ньому твоя кров. Твоя ДНК, Дейве. Чи він зник так, що його ніколи не знайдуть?

Дейв не мав відповіді на це останнє запитання, тому лише дивився на дружину, аж поки вона змінила тему.

— Ти читав уранішні газети?

— Авжеж, — сказав він.

— Там щось було?

— Що саме?

— Що саме… — просичала Селеста.

— О, ти про це? — Дейв похитав головою. — Ні, там не було нічого. Жодної згадки. Візьми до уваги, люба, що це сталося дуже пізно.

— Дуже пізно? А як же хроніка подій у місті? Вони завжди подають свої матеріали останніми, чекаючи поліційних повідомлень.

— Ти працюєш у газеті?

— Дейве, мені не до жартів.

— При чому тут жарти, люба? Я лише сказав тобі, що у вранішній газеті нічого нема. От і все. Чому? Я не знаю. Ми подивимося післяполудневі новини, може, там щось буде.

Селеста опустила очі й кілька разів кивнула головою.

— То ми щось довідаємося, Дейве?

Дейв відступив від неї.

— Тобто чи повідомлять нас про чорного чоловіка, якого знайшли побитим до смерті в парку… де це було?

— В «Останній краплі».

— Ага, в «Останній краплі».

— Так, Селесто.

— Гаразд, Дейве, — сказала вона. — Зрозуміло.

І вона залишила його. Обернулась до нього спиною й стала підніматися сходами на ґанок. Дейв учував тихе човгання її босих ніг.

Отак вони всі й робили. Вони залишали тебе самого. Можливо, фізично й ненадовго. Але емоційно, ментально? Вони ніколи не були поруч, коли ти їх потребував. Так само було з матір’ю. Того ранку, коли поліція привезла його додому, мати наспівувала «Старого Мак-Доналда» та готувала йому сніданок, вряди-годи поглядаючи через плече на нього й нервово всміхаючись — так усміхаються до випадкового пожильця, чия поведінка викликає сумнів.

Вона поставила перед ним тарілку з недосмаженою яєчнею, пересмаженим беконом та недопеченим хлібом і запитала, чи не хоче він помаранчевого соку.

— Мамо, — запитав він, — хто були ті чоловіки? Навіщо їм було…

— Дейве, — перепинила вона йому, — ти хочеш помаранчевого соку? Я не почула твоєї відповіді.

— Авжеж, хочу. Але я не розумію, навіщо вони…

— Ось, візьми, — сказала вона, поставивши перед ним сік. — Снідай, а я тим часом піду… — Вона махнула рукою в бік кухні, і гадки не маючи, що там робитиме. — Я хочу… випрати твій одяг. Гаразд? А що потім, Дейве? Потім ми підемо з тобою в кіно. Ти не проти?

Дейв глянув на матір: чи не чекає вона, бува, щоб він розтулив рота й розповів їй про автомобіль, будинок у лісі та про те, який запах мав той здоровило, коли поголився. Натомість він побачив натужну веселість матері, ту саму, яку вона напускала на себе, коли, збираючись у п’ятницю в гості, намагалася знайти добрий одяг, розпачливо сподіваючись здаватися гарною.

Дейв опустив голову й почав їсти яйця. Він почув, як, вийшовши з кухні, мати почимчикувала через залу, мугикаючи «Старого Мак-Доналда».