Деннис Лихэйн - Містична річка

Права рука в Дейва боліла. Суглоби розпухли, збільшившись удвічі, а кістки, найближчі до зап’ястка, схоже, були готові прорвати шкіру. Він міг відмовитися від тренування з Майклом, але не захотів. Якщо малий не дасть ради його ударам, то він ніколи не зможе відбити м’яча у справжній грі, де той летить удвічі швидше, ударений майже вдесятеро важчою битою.

Його син був малий як на свої сім років і надто довірливий для цього світу. Мав відкрите обличчя й сині очі, що випромінювали світло надії. Дейв любив ці риси в своєму синові та водночас ненавидів їх. Він не знав, чи стане в нього сил подолати їх, але розумів, що незабаром йому доведеться взятися за це, бо інакше це зробить за нього світ. Оця ніжність у синовім характері була прокляттям Бойла, саме через неї Дейва в його тридцять п’ять років постійно приймали за студента коледжу, а в сусідніх кварталах іноді відмовлялися продати йому пляшку спиртного. Волосся в нього на голові було не менше, ніж у Майкла, жодна зморшка не прорізала обличчя, а його сині очі були жваві й невинні.

Дейв бачив, що Майкл стоїть, як його навчали, прилаштувавши свого кашкета й піднявши биту високо над плечем. Він злегка розгойдувався, зігнувши коліна, — Дейв постійно боровся з цією його звичкою, але вона поверталася, як судома. Тоді Дейв вирішив скористатися слабкістю супротивника й сильним ударом спрямував до нього м’яч, замаскувавши свій рух неповним помахом руки. В долоні дуже заболіло.

Майкл перестав нахилятися і, тільки-но Дейв розпочав свій рух, дарма що той був дуже швидкий і м’яч, злетівши вгору, став падати вниз, кинувся на нього, як шуліка. Дейв побачив на синовому обличчі обнадійливу усмішку як вияв захоплення своєю вправністю, проте зловив м’яч і хутко придавив його до землі. Завваживши, як згасла усмішка на синовому обличчі, він відчув у грудях біль.

— Молодець, — промовив Дейв, вирішивши похвалити сина. — Це був великий свінг. Вітаю.

У Майкла досі замість усмішки була гримаса.

— Як це ти зміг зупинити м’яч?

Дейв підняв м’яч із трави.

— Я не зміг би, якби не був набагато вищий за хлопців у молодіжній лізі.

Обличчя в Майкла освітилося, готове розпливтися в усмішці.

— Справді?

— Скажи мені, ти бачив у другій лізі гравців заввишки п’ять футів і десять дюймів?

— Ні.

— А я ще й мусив підстрибнути.

— Атож.

— Отже, тренуйся й не сумнівайся. Тобі не доведеться грати з гравцями, вищими за мене.

Майкл засміявся. Це був тріскотливий Селестин сміх.

— Гаразд.

— Але ти згинав ноги в колінах.

— Я знаю, знаю.

— Друже, після того як зупинишся, не ворушися.

— Але ж Номар…

— Про Номара я все знаю. І про Дерека Джитера теж. Вони твої сьогоднішні герої. От коли тобі платитимуть по десять мільйонів за гру, ти зможеш погойдуватись. А поки що…

Майкл стенув плечима, копнув по траві.

— А поки що, Майку?

Майкл зітхнув.

— А поки що мені треба зосередитися на основах.

Дейв усміхнувся, підкинув м’яча вгору й спіймав його, не дивлячись, як він падає.

— Але ти, тату, зловив його майстерно.

— Справді?

— Господи, ця штука на Пагорби летіла. Прямо за город.

— Прямо за город, — повторив Майкл і видав ще один скрипучий сміх своєї матері.

— Хто поїде «за го`род»?

Вони обернулися й побачили Селесту, яка стояла на задньому ґанку із зав’язаним на потилиці волоссям і боса, в одній із Дейвових сорочок, що, не заправлена, нависала над джинсами.

— Привіт, мамо!

— Привіт, мій любенький! Ти збираєшся з батьком їхати за город?

Майкл зиркнув на Дейва. Лише вони двоє розуміли, що материне запитання не має глузду.

— Та ні, мамо.

— Дейве?

— Ми про м’яч, люба, по якому він щойно вдарив. М’яч летів за город.

— А. М’яч.

— Я вдарив по ньому, мамо. Тато зловив його лише тому, що він високий.

Дейв відчував, що вона дивиться на нього, навіть коли її погляд був на Майклі. Вона дивилася на нього так, ніби хотіла запитати про щось. Він пам’ятав її хрипкий голос у своєму вусі, коли вона піднялася на кухні з підлоги, схопила його за шию, притулила губи до його вуха й сказала: «Тепер я — це ти. Ти — це я».

Дейв не знав, про що, в біса, вона говорить, але йому подобався звук її голосу, а хрипкі ноти на її голосівках наблизили його до оргазму.

Хоч тепер він мав таке відчуття, немов Селеста хотіла заглянути йому в душу, й це не сподобалося йому. Бо якби вона туди проникла, їй не сподобалося б те, що вона б там побачила, й вона втекла б від цього.