Деннис Лихэйн - Містична річка

— Неправда.

— А таки правда.

— Невже ти так думаєш?

— Саме так я й думаю.

Джиммі подивився пове´рх лотерейного апарата крізь запилюжене вікно на Бакінгем-авеню, яка лежала сіра й волога під уранішнім сонцем. Він відчував, як клята сором’язлива усмішка Брендена Гарріса лоскоче йому кров.

— Джиммі, я лише пожартував з тебе. Я не хотів тебе образити…

Джиммі відвернув голову від Піта й глянув у вікно.

— А ось і Сел, — промовив він. Старий човгав по авеню, наближаючись до них. — Майже вчасно, хай йому грець.

Неділя Шона Дівайна — його перший робочий день після тижневої перерви — почалася, коли він рвучко пробудився зі сну, вихоплений з нього дзеленчанням будильника, яке наповнило його відчуттям безповоротності, немов дитину, що виходить із матки й знає, що зроду туди не повернеться. Він не міг пригадати багато конкретних подробиць — пам’ятав лише кілька не пов’язаних між собою деталей і мав таке відчуття, що суцільної оповіді він не бачив уві сні . А проте вона вгородилася, наче бритва, в потилицю й не відпускала його уяву весь ранок.

Його дружина Лорен була в тому сні, й він досі чув запах її тіла. Вона мала розтріпане волосся кольору мокрого піску, темніше й довше, ніж у житті. На ній був мокрий білий купальний костюм. Тіло мало темну засмагу, до голих гомілок та пальців на ногах прилип пісок. Вона пахла морем і сонцем. Сидячи на колінах у Шона, цілувала його в ніс, лоскотала йому горло своїми довгими пальцями. Вони розташувалися на ґанку пляжного будинку, й Шон міг чути шум прибою, хоч і не бачив ніякого океану. Там, де мав бути океан, бовванів порожній телевізійний екран завбільшки з футбольне поле. Коли Шон дивився в нього, то бачив лише своє віддзеркалення, без Лорен, так ніби він обіймав порожнє повітря.

Але в руках він відчував її тепле тіло.

Потім його пам’ять зберегла, як він стояв уві сні на даху будинку, а замість тіла Лорен тримав у руках гладенький металевий флюгер. Він обіймав той флюгер, а внизу зяяла глибока яма, й на причалі стояла яхта. Далі він побачив себе голим у ліжку з жінкою, якої ніколи раніше не зустрічав. Доторкаючись до неї, Шон відчував, за якоюсь дивною логікою сновидіння, що Лорен перебуває в сусідній кімнаті й спостерігає за ними по відео. Тим часом крізь вікно проломилася чайка, уламки скла розсипалися по ліжку, й Шон, уже одягнений, нахилився над ним.

Чайка глибоко зітхнула й промовила:

— У мене болить шия, — і Шон прокинувся, перш ніж устиг сказати: «Бо вона в тебе зламана».

Він прокинувся, але сон усе ще важко перекочувався в його мозку, його пушинки застрягли під повіками й приліпилися на верхній частині язика. Він тримав очі заплющеними, а тим часом будильник не вгавав. Шон гадав, це новий сон, і він досі спить, а дзвінок лунає лише в його уяві.

Нарешті він розплющив очі. Відчуття твердого тіла незнайомої жінки й запах моря, який ішов від тіла Лорен, іще якийсь час залишалися в тканині його мозку. До нього раптом дійшло, що це не сон, не кінофільм, не сумна-пресумна пісня.

Це були ті самі простирадла, те саме ліжко, та сама порожня бляшанка з-під пива на його підвіконні, те саме сонце в його очах, той самий дзвінок будильника на столику біля ліжка. Це крапав кран, якого він забув закрутити. Це було його життя, що належало тільки йому.

Шон вимкнув будильник, але не відразу підвівся з ліжка. Він ще не хотів піднімати голову, бо не хотів з’ясовувати, чи вона не болить із похмілля. Якщо це так, то перший день на службі видасться йому вдвічі довшим, а він і без того, напевно, буде тривалим після тижневої відсутності Шона, з усією тією гидотою, яку він муситиме проковтнути, й жартами, що їх йому доведеться вислухати на свою адресу.

Він лежав і слухав вуличний гомін. Із-за сусідніх дверей, де жили наркомани, долинав звук від телевізора, який не вимикався цілісінький день. Під стелею хурчав вентилятор, а в кутку тихо гуділи мікрохвильова піч і холодильник. Гуділи увімкнені комп’ютери. Гуділи мобільні телефони, гуділи кухня та вітальня, а знадвору з боку вокзалу та житлових кварталів Фаней-Гайтс і Низини було чути безперервний гул.

Усе гуло й гуділо цими днями. Усе було плинне та швидке. Кожен мусив пристосуватися до цього світу, рухатися разом із ним, зростати.

Коли, в біса, це почалося?

Власне, більш нічого він не хотів знати. Коли пришвидшився ритм подій, що примусив Шона дивитись на людські спини?