Деннис Лихэйн - Містична річка

Його донечка — це створіння, яке жило, дихало й почасти вже було сформоване, — тепер залежала від нього, подобалось це їм чи ні.

— Вона всміхається нам із неба, — промовив Джиммі до Кейті. — Вона пишається нами. Справді пишається.

Кейті запитала:

— Ти знов повернешся в те місце, де був?

— Ні, не повернуся. Ніколи.

— Ти поїдеш кудись іще?

Тієї миті Джиммі радо погодився б відсидіти ще років із шість у брудній ямі, такій, як «Оленячий острів», або й у гіршому місці, аніж проводити по двадцять чотири години на кухні з незнайомою донькою, з цією невизначеністю майбутнього, із цим — як називати речі своїми іменами — клопотом, на який доведеться потратити залишок своїх молодих років.

— Нікуди я не поїду, — сказав він. — Я тебе не покину.

— Мені хочеться їсти.

Джиммі наче вдарило електричним струмом — о Боже, йому ще й годувати доведеться це створіння. До смерті. Ісусе Христе!

— Гаразд, — відказав він, відчуваючи, як усмішка затремтіла на його обличчі. — Ми поїмо.

О шостій тридцять Джиммі з’явився в «Ринковому котеджі», крамниці на перехресті вулиць, якою він володів, і відразу сів за касу та лотерейний автомат, тоді як Піт переносив до кафетерію «Кілмерські пончики» Айзера Ґасвамі й тістечка, кільця із сиром та пиріжки, доставлені з пекарні Тоні Б’юка. Під час затишшя Джиммі наповнив кавою з кавового автомату два величезні термоси й поставив їх на прилавок, де торгували кавою, потому розіклав недільні «Ґлоб», «Геральд» і «Нью-Йорк таймс». Посередині поклав рекламу й комікси, відтак акуратно помістив усе те перед прилавками, де продавалися цукерки, й під касовим апаратом.

— Сел сказав тобі, коли зможе бути?

— Не раніше, як о пів на десяту, — сказав Піт. — Його автомобіль зламався, й він зможе приїхати лише міським транспортом, тобто двома лініями метро та автобусом. Та і, як сказав мені, він ще навіть не вдягався.

— Трясця.

Близько чверті на восьму їм довелося мати справу з першим напливом покупців, що поверталися з нічної зміни, — це були переважно полісмени, кілька медсестер зі «Святої Регіни» й кілька дівчат, які працювали й підробляли, обслуговуючи нелегальні нічні клуби, розміщені на протилежному боці Бакінгем-авеню в Низині й вище на Роум-Бейсин. Усі вони були стомлені й виснажені, але водночас веселі й напружені. Над ними висіла аура інтенсивної полегкості, немовби всі вони поверталися з поля битви брудні, закривавлені, але не поранені й не покалічені.

Поки тривала п’ятихвилинна перерва перед новим напливом відвідувачів, Джиммі зателефонував Дру Піджину й запитав, чи бачив той Кейті.

— Гадаю, вона тут, — сказав Дру.

— Справді?

Джиммі відчув нотку надії в своєму голосі й тільки тоді зрозумів, що він стривожений набагато більше, аніж дозволяв собі визнати.

— Певно, що так, — сказав Дру. — Зачекай, піду з’ясую.

— Наперед тобі дякую, Дру.

Він слухав, як відлунює важка хода Дру по твердій підлозі коридору, й водночас переводив у гроші два обтріпані чеки, що їх подала йому стара леді Гармон, намагаючись не моргати, щоб не струсити сльози, які потекли в Джиммі від різкого запаху парфумів старої. Він почув, як Дру повертається до телефона, й відчув, як затремтіло в нього щось у грудях, коли повернув старій леді її п’ятнадцять баксів і на прощання помахав їй рукою.

— Джиммі?

— Я тут, Дру.

— Пробач. Це Даяна Сестра заночувала тут, у нас. Вона й тепер лежить долі у спальні Ів. Але Кейті там немає.

Тріпотіння в грудях Джиммі зупинилося й завмерло, неначе придавлене пінцетом.

— Ти не переживай, це не проблема.

— Ів сказала, що Кейті висадила їх тут, біля стовпа на дорозі, але не сказала, куди сама їде.

— Гаразд, чоловіче. — Джиммі надав своєму голосові удаваної веселості. — Я її знайду.

— Може, в неї з кимось побачення?

— Їй дев’ятнадцять, Дру. Хіба порахуєш тих, із ким вона зустрічається?

— Свята правда, — відказав Дру, позіхаючи. — Скажімо, Ів одержує стільки телефонних дзвінків від різних хлопців, що можна скласти їхній реєстр.

Джиммі витиснув із себе сміх.

— Ще раз дякую тобі, Дру.

— Завжди радий допомогти тобі. Тримайся, Джиммі.

Джиммі повісив слухавку й потім довго дивився на диск, ніби чекав від нього якоїсь допомоги. Це не вперше Кейті не ночувала вдома. І навіть не вдесяте. Не раз також вона не приходила вранці на роботу, але й у першому, і в другому випадку вона зазвичай телефонувала. Та що, як вона зустріла чарівного молодика, схожого на кінозірку?.. Джиммі не так далеко відійшов від своїх двадцятьох, щоб не пам’ятати, як це буває. І хоч він ніколи не показав би Кейті, що заплющує очі на такі вчинки, у своєму серці він міг гіпокритично не осуджувати їх.