Деннис Лихэйн - Містична річка

Вел стенув плечима.

— Нічого істотного, чоловіче. Чекаю, хто захотів би випити зі мною пива й трохи чимось покріпитися.

Дейв не міг повірити своїм вухам. Адже він думав про те саме.

— Справді?

— Еге ж. Трохи вип’ємо, а потім, може, зіграємо в більярд, ти не проти?

— Авжеж, ні.

Дейв був трохи здивований. Він спілкувався з Джиммі та з братом Вела Кевіном, іноді навіть із Чаком, але не пам’ятав, щоб Вел коли-небудь проявляв у його присутності бодай щось, крім цілковитої байдужості. Це Кейті, подумав він. Померши, вона поєднала їх усіх. Вони всі оплакували свою втрату, зміцнюючи свої зв’язки через усвідомлення спільної трагедії.

— Стрибай до мене в машину, — сказав Вел. — Ми поїдемо на протилежний кінець міста. Там я знаю чудовий бар. Його власник — один з моїх друзів.

— На протилежний кінець міста? — Дейв подивився на порожню вулицю, яку він щойно пройшов. — Мені треба буде повернутись додому на певний час.

— Авжеж, звичайно, — сказав Вел. — Я відвезу тебе назад, коли захочеш. Залазь у машину. Ми влаштуємо собі вечірку посеред дня.

Дейв усміхнувся й, обійшовши спереду Велів автомобіль, спинився біля пасажирських дверцят. Вечірка посеред дня. Назва достоту відповідає дійсності. Вони з Велом зустрілися тепер, як давні друзі. І це була одна з прикметних подій, що відбувалися на Низині, подія, яка, він боявся, більше ніколи не повториться, — спосіб, яким зберігаються в часі давні почуття, коли ти стаєш старшим і розумієш, що все змінюється, й тими самими залишаються тільки люди, серед яких ти виріс, і місце, в якому ти народився. Твоє сусідство. Нехай воно живе вічно, подумав Дейв, відчиняючи дверцята автомобіля, хай навіть лише в нашій свідомості.

Вайті й Шон мали пізній ланч у «Петових обідах», ресторані, що стояв біля спуску з шосе, неподалік від їхнього відділення поліції. Пети володіли цим закладом ще з Другої світової війни, й працівники поліції штату харчувалися тут так давно, що Пет Третій полюбляв казати: вони єдина родина рестораторів, яких не було пограбовано протягом трьох поколінь.

Вайті проковтнув шматок чизбургера й запив його своєю содовою.

— Тобі ж не здалося навіть на секунду, що її вбив цей хлопчак, еге ж?

Шон надкусив свій сандвіч із тунцем.

— Я знаю, він мені брехав. Думаю, він щось знає про той пістолет. І я також думаю — припускаю таку можливість, — що його батько досі живий.

Вайті зловив цибуляне кільце в якомусь татарському соусі.

— П’ятсот доларів щомісяця з Нью-Йорка?

— Атож. Ти знаєш, яка сума набирається за чимало років? Майже вісімдесят тисяч. Хто міг би посилати такі гроші, крім батька?

Вайті витер губи серветкою, а тоді знову вгородив зуби в свій чизбургер. Шон із подивом подумав, як його напарник примудряється досі уникати серцевого нападу, хоч так багато їсть і п’є та працює іноді по сімдесят годин на тиждень, коли цього вимагає справа.

— Даймо на те, що він і справді живий, — сказав Вайті.

— Так?

— Як тоді це пояснити — якась хитромудра змова проти Джиммі Маркуса, аби помститися йому невідомо за що, вбивши його дочку? Це ж не кіно.

Шон пирхнув.

— А якщо кіно, то хто в ньому зіграє тебе?

Вайті посмоктав свою содову крізь соломинку, аж поки вона не вперлася в лід.

— Ти знаєш, я про це багато думав. Може статися, суперкопе, що ми так і не розв’яжемо цю загадку. Й тоді нас випустять на широкий екран — «Привид із Нью-Йорка» й подібна ахінея. І тоді Браєн Деннегі не промине шансу зіграти мене.

Шон подивився на нього.

— Твоя думка не зовсім безумна, — сказав він, дивуючись, чому раніше не помічав цієї схожості. — Ти не такий високий, сержанте, але живіт ти також викохав.

Вайті кивнув йому головою і відсунув від себе тарілку.

— А тебе, я думаю, міг би зіграти один із тих кокетливих «Друзів». Знаєш-бо, що ці хлопці мають такий вигляд, наче цілісіньку годину щоранку висмикують волосини зі свого носа й підрівнюють собі брови, а щотижня роблять педикюр. А тож один з них цілком згодився б на твою роль.

— Ревнуєш?

— Щоправда, це фантазії, — сказав Вайті. — Рей Гарріс для нас — глухий кут. Він має ймовірність, скажімо, шість.

— Шість із десятьох?

— Із тисячі. Повернімося до початку, гаразд? Рей Гарріс виказав Джиммі Маркуса. Маркус про це довідується, й він готується відплатити Гаррісові. Проте тому вдається вислизнути, він утікає до Нью-Йорка, знаходить там роботу, доволі стабільну, щоб мати змогу щомісяця надсилати своїй родині по п’ятсот баксів протягом наступних тринадцятьох років. Одного ранку він прокидається й каже собі: «Окей. Настав час розплати», сідає на автобус, приїздить сюди й убиває Кетрін Маркус. Причому не просто вбиває, а вбиває з нечуваною жорстокістю. Бо злочин у парку був злочином психопата. А потім старий Рей — я називаю його старим, бо він має вже років сорок п’ять віку, — пробігши за дівчиною майже через увесь парк, просто сідає на автобус і повертається до Нью-Йорка зі своїм пістолетом? Ти перевірив Нью-Йорк?