Деннис Лихэйн - Містична річка

Дейв проїхав повз «Останню краплю» в неділю й побачив, що біля «кадилака» запаркований ще один автомобіль, а більше жодної машини. Він упізнав, що другий автомобіль належить Реджі Деймону, одному з барменів. «Кадилак» здавався невинним, забутим. Пізніше того самого дня Дейв повернувся сюди, і з ним мало не стався сердечний напад, коли він побачив, що «кадилака» на майданчику вже немає. Він зрозумів, що не може спитати бодай мимохідь: «Хлопчаки, ви забираєте автомобіль, якщо він надто довго стоїть на вашому паркувальному майданчику?», а потім до нього дійшло — хай там що сталося з покинутим «кадилаком», до нього це вже не має анінайменшого стосунку.

Йому треба остерігатися хіба що рудого хлопчака.

Однак згодом до нього дійшло, що хоч рудий хлопчак і був наляканий, він був також задоволений і збуджений. Він на Дейвовому боці. Тому Дейв може його не боятися.

Отже, копи не мають нічого. Вони не мають свідка. Вони не знайшли також нічого в автомобілі Дейва, принаймні чогось такого, що можна було б використати в суді. Отож Дейв може розслабитися. Він може побалакати з Селестою й виправдатися, сподіватися, що вона прийме його таким, який він є, недосконалим, але сповненим рішучості виправитися. Як доброго чоловіка, що недобре вчинив з добрих намірів. Як чоловіка, що докладає неймовірних зусиль, аби вбити вампіра в своїй душі.

Я перестану так часто навідуватися в парки та громадські плавальні басейни, сказав собі Дейв, допиваючи свою третю банку пива. Він потримав порожню бляшанку в руці. І це я також покину.

Але не сьогодні. Сьогодні він уже випив три пива й байдуже, бо не схоже, щоб Селеста швидко повернулася додому. Можливо, вона повернеться завтра. Це було б дуже добре. Дасть їм певний часовий проміжок, коли можна буде вилікуватися й змінитися. Вона повернеться додому до нового чоловіка, до кращого Дейва, який не матиме таємниць.

— Бо таємниці — це отрута, — сказав він уголос на кухні, де востаннє кохався з дружиною. — Таємниці — це стіни. — А потім додав, усміхаючись: — Але я не маю більше пива.

Він добре почувався, майже самовдоволено, коли покинув дім і попрямував до «Іґл лікерс». Днина була гожа, сонце заливало вулицю. Коли вони були дітьми, тут проходила колія надземки, що перетинала Крешент-стрит у центрі й засипала їх сажею та затуляла від них небо. Це тільки посилювало враження від Низини, як місця, відокремленого від решти світу, де живе плем’я всіма забутих людей, плем’я пригноблених, яке, одначе, живе, як йому хочеться, як ото живуть люди, відправлені на заслання.

Коли надземну колію прибрали, в Низину проникло світло, й протягом певного часу вони цьому раділи. Набагато менше сажі, набагато більше сонця, а їхня шкіра здавалася здоровішою. Але без того плаща тепер кожен міг дивитися на них, міг оцінити рівні ряди їхніх цегляних будинків і вид на В’язничний канал та близькість до міста. Зненацька вони перестали бути зневаженим плем’ям. Вони стали цінною нерухомістю.

Дейв подумає, як усе це відбулося, коли повернеться додому, з допомогою ящика пива він сформулює концепцію. Або знайде прохолодний бар, замовить собі бургер і побазікає з барменом. Можливо, їм обом пощастить зрозуміти, коли Низина почала вислизати від них, коли весь світ став обертатися, не зачіпаючи їх.

Можливо, так він і зробить. Саме так! Умоститься в шкіряне крісло в барі з червоного дерева, й так мине йому півдня. Він плануватиме своє майбутнє. Він обміркує майбутнє своєї родини. Він обміркує кожен шлях, на якому зможе спокутувати свої гріхи. Дивовижно, якими дружніми можуть бути три бляшанки пива після важкого тривалого дня. Вони беруть Дейва під руку й ведуть його вгору на пагорб до Бакінгем-авеню. Вони йому кажуть: ну хіба не чудово спілкуватися з нами? Та ж ми тобі допоможемо перегорнути чисту сторінку в своєму житті, позбутися важких таємниць, відновити обіцянки, які ти дав своїм ближнім, і стати тим чоловіком, яким ти завжди хотів бути. Адже досі ти поводився жахливо.

І поглянь, кого ти бачиш перед собою, хто сидить на розі вулиці в своєму блискучому спортивному автомобілі? Це — Вел Севідж. Він усміхається й махає тобі рукою. Підійди-но. Привітайте один одного.

— Здоров був, денді Дейві Бойле, — сказав Вел, коли Дейв наблизився до його автомобіля. — Як тобі ведеться, брате?

— Та не вельми, — відказав Дейв і присів біля автомобіля. Він сперся ліктями на те місце, де шибка вікна опускається в двері, й подивився на Вела. — Що нині робиш?