Деннис Лихэйн - Містична річка

Вайті підійшов до Дейвового стільця ззаду й запитав:

— Поясніть нам, звідки взялася кров у вашому автомобілі?

— Яка кров?

— Кров, яку ми знайшли на вашому передньому сидінні. Почнімо з неї.

— Ви мені принесете спрайт, Шоне?

— Авжеж, принесемо, — пообіцяв Шон.

Дейв усміхнувся.

— Ти хороший коп, Шоне. Чом би не послати по мій трунок нижнього чина, поки ти тут при ділі?

Шон, який уже був підвівся зі свого стільця, знову сів.

— Ти тут не розпоряджайся, Дейве. Схоже, тобі доведеться зачекати трохи.

— Бачу, не ти тут головний, Шоне. Чи не так?

У його очах спалахнуло божевільне полум’я, пихата самовпевненість, і Шон подумав, що, може, Вайті й має слушність. Цікаво, чи зберіг би його батько, якби сьогодні побачив Дейва Бойла, ту саму думку про нього, яку висловив минулого вечора?

— На передньому сидінні твоєї машини, Дейве, знайдено кров, — промовив Шон. — Відповідай сержантові.

Дейв підвів голову й подивився на Вайті.

— Ми маємо паркан із колючого дроту на нашому задньому подвір’ї. Ви знаєте, який він буває, коли колючий дріт нагорі загинається на подвір’я? Того дня я там працював. Мій хазяїн уже старий. Я допомагаю йому в господарстві, а він за це утримує мою орендну плату в розумних межах. Отож, я обрубував там кущі, схожі на бамбук…

Вайті зітхнув, але Дейв, схоже, цього не помітив.

— …і я посковзнувсь. А що тримав у руці електросекатор і не захотів випускати його, то, послизнувшись, упав на паркан із колючого дроту й поранився. — Він поплескав себе по ребрах. — Ось тут. Не дуже сильно, але крові натекло чимало. А через десять хвилин я мусив забрати свого сина на тренуванні. Очевидно, кров іще не перестала з мене текти, і я забруднив сидіння. Інакше я пояснити це не можу.

Вайті спитав:

— То це ваша кров на передньому сидінні?

— Я вже вам пояснив.

— А який у вас тип крові?

— В-негативний.

Вайті обдарував його широкою усмішкою, вийшовши з-за його стільця та сівши на краєчок столу.

— Дивно. Саме цю кров ми й знайшли на передньому сидінні.

Дейв підняв руки.

— Що й треба було довести.

Вайті повторив Дейвів жест.

— Не поспішайте радіти. А як ви поясните, звідки взялася кров у багажнику вашого автомобіля?

— Цього пояснити я не можу, — сказав Дейв.

— Ви й гадки не маєте, звідки у вас у багажнику з’явилося добрих півпінти крові?

— Ні, не маю

Вайті нахилився й поплескав Дейва по плечу.

— Я скажу вам, містере Дейв, що ви обрали хибний шлях для відступу. Який, ви гадаєте, матиме вигляд ваша заява в суді, що ви не знаєте, чия кров потрапила до вас у багажник?

— Думаю, що переконливий.

— Чому ви такий упевнений?

Дейв знову відхилився назад, і рука Вайті впала з його плеча.

— Ви написали свій рапорт, сержанте?

— Який рапорт? — запитав Вайті.

Шон збагнув, куди воно йде, й подумав:

«О, прокляття, він нас обхитрував».

— Рапорт про вкрадений автомобіль, — сказав Дейв.

— Ну, то й що?

— А те, що минулої ночі автомобіль не був у моєму розпорядженні. Я не знаю, з якою метою викрадачі його використали, та, можливо, ви захочете це з’ясувати, бо, схоже, він знадобився їм для якихось темних справ.

Протягом тривалих тридцятьох секунд Вайті сидів цілком нерухомо, й Шон відчував, як істина доходить до нього: він, як йому здавалося, повівся надто розумно, але обманув тільки себе. Тепер не має ваги, що вони знайдуть в автомобілі, бо Дейвів адвокат зможе заявити, що там лишилися сліди від злодіїв.

— Кров там несвіжа, містере Бойл. Давніша, ніж пролита кілька годин тому.

— Справді? — сказав Дейв. — Ви можете це довести? Довести, як вам хочеться, сержанте? Ви певні, що вона не просто швидко висохла? Минула ніч не була надто волога.

— Ми зможемо це довести, — сказав Вайті, але Шон почув сумнів у його голосі, і він не сумнівався, що Дейв також його почув.

Вайті підвівся зі свого столу й обернувся до Дейва спиною. Він притулив пальці до рота, а потім знову побарабанив ними по своїй верхній губі, прямуючи на протилежний кінець столу, до якого прихилився Шон, не відриваючи погляду від підлоги.

— То як, тепер у мене більше шансів одержати спрайт? — запитав Дейв.

— Ми привезли того чоловіка, про якого казав Соза та який бачив автомобіль на паркувальному майданчику. Томмі, як пак…

— Молданадо, — промовив Шон.

— Атож, — кивнув головою Вайті. Його голос звучав трохи тонко, обличчя виражало розчарування. То був вираз чоловіка, з-під якого вихопили стілець, і він ударився задом об підлогу, не розуміючи, як там опинився. — Ми всі з Бойлом станемо в лінійку й подивимося, чи вибере Молданадо саме його.