Деннис Лихэйн - Містична річка

Дейв-Вовк.

Це сталося, мабуть, недавно, бо Дейв не міг пригадати, коли б його душа піднялася й випарувалася, щоб поступитися місцем цьому новому єству. Але це сталося. Мабуть, тоді, коли він спав.

Він не міг зупинитися. Ця частина авеню була надто небезпечна, тут вештаються наркомани, які, уздрівши п’яного Дейва, побачать у ньому легку здобич. На протилежному боці вулиці поволі вже їхав автомобіль, спостерігаючи за ним, чекаючи, коли від нього почується запах жертви.

Він глибоко вдихав і розпростував плечі, намагаючись удавати з себе байдужого та впевненого в собі. Він надав своїм очам блиску «трахав я вас усіх» і став повертатися додому тією дорогою, якою сюди прийшов. Його голова не була чистою, бо Хлопчисько досі верещав йому у вуха, але Дейв вирішив нехтувати його. Він міг це зробити. Він сильний. Він Дейв-Вовк.

Голос Хлопчиська стишився і скидався вже на розмовний, коли Дейв наблизився до Низин.

Я — це ти, сказав Хлопчисько голосом друга. Я — це ти.

Селеста вийшла з дому із сонним Майклом на плечі й побачила, що машини немає. Вона запаркувала її на півкварталу вище, здивована, що знайшла вільне місце пізно ввечері у вихідний день, але тепер на тому місці стояв синій «джип».

Це не входило в її плани. Вона думала, що посадить Майкла на пасажирське місце, а сумки покладе на заднє сидіння, і вони проїдуть три милі по шосе до «Іконо-Лодж».

— Гадство, — проказала вона й стримала бажання зойкнути.

— Мамо, — промурмотів сонний Майкл.

— Усе гаразд, синку.

Озирнувшись, Селеста угледіла таксі, яке звертало з Пертшир-стрит на Бакінгем-авеню. Селеста підняла руку, в якій тримала Майклову сумку, й таксі підкотило прямо до неї. Вона подумала, що може витратити шість баксів на поїздку до «Іконо-Лодж». Вона витратила б і сотню, аби хтось негайно вивіз її звідси, щоб вона могла обміркувати своє становище на самоті, не дивлячись, як обертається ручка дверей і повертається чоловік, який, либонь, уже постановив, що вона вампір, якій треба негайно вгородити в серце коляку й для певності якнайшвидше відрубати голову.

— Куди вам? — запитав шофер, коли Селеста поклала сумки на заднє сидіння й ковзнула між ними з Майклом на плечі.

Куди завгодно, хотіла вона відповісти. Куди завгодно, аби не залишатися тут.

— Ти відтранспортував його автомобіль? — запитав Шон.

— Його автомобіль відтранспортовано, — відказав Вайті. — А це не те саме.

Коли вони вибралися з густого ранкового вуличного руху й звернули вниз на Іст-Бакінгем-авеню, Шон запитав:

— Через яку причину?

— Машину було покинуто, — сказав Вайті, насвистуючи крізь зуби, коли повертав на Роузклер-стрит.

— Де? — запитав Шон. — Перед господаревим будинком?

— О, ні, — сказав Вайті. — Її знайшли в Роум-Бейсин на парковій алеї. На наше щастя, паркова алея перебуває під юрисдикцією штату, еге? Схоже, хтось її викрав, щоб покататися, а потім покинув. Таке буває, ти ж знаєш.

Шон прокинувся цього ранку від сну, в якому він тримав на руках свою доньку й називав її на ім’я, хоч він його й не знав і не міг пригадати, що він казав уві сні, тож голова в нього була ще трохи затуманена.

— Ми знайшли кров, — промовив Вайті.

— Де?

— На передньому сидінні Дейвового автомобіля.

— Багато?

Вайті трошки розсунув великий і вказівний пальці.

— Одну крапельку. І в багажнику — там її знайшли більше.

— У багажнику? — перепитав Шон.

— Узагалі її там набагато більше.

— Ну то й що?

— Вона тепер у лабораторії.

— Але я мав на увазі, ну то й що, як її знайшли в багажнику? — сказав Шон. — Кейті Маркус ніколи не була в багажнику.

— Це, безперечно, псує справу.

— Сержанте, даремно ти гаєш час на цей автомобіль.

— Ні, не даремно.

— Ні?

— Автомобіль було вкрадено й покинуто на території юрисдикції штату. Лише з міркувань безпеки та, можу додати, в інтересах власника…

— Ти обшукав машину й заповнив рапорт.

— Ти швидко міркуєш, чоловіче.

Вони під’їхали до будинку Дейва Бойла. Вайті поставив машину, обернувши важіль перемикання передач у напрямі парку, й заглушив двигун.

— Я маю досить матеріалу, щоб викликати його на допит. А цього з мене поки що досить.

Шон кивнув головою, знаючи, що сперечатися з цим чоловіком марно. Вайті став сержантом у відділі вбивств завдяки собачій наполегливості, з якою він домагався, щоб його підозри були визнані звинуваченнями. Його не можна було переконати в необґрунтованості його підозр, його треба було зіпхнути з них.