Деннис Лихэйн - Містична річка

Головна проблема полягала тепер у тому, що Хлопчисько, який утік від вовків і виріс, тепер став надто часто показувати обличчя. Дейв сподівався, що те, що він учинив у суботу вночі, залагодить справу, заспокоїть мерзотника, заховає його глибоко в хащі Дейвової свідомості. Він хотів тієї ночі крові, той Хлопчисько, він хотів комусь завдати болю. І Дейв пішов йому назустріч.

Спочатку це була дрібничка — кілька штурханів, удар ногою. Але потім усе вийшло в нього з-під контролю, Дейв відчув, як наростає в ньому лють у міру того, як Хлопчисько домагався свого. А цей Хлопчисько — справжній паскудник, і він не заспокоївся, поки не побачив клапті мозку.

Та коли все було скінчено, Хлопчисько відступив. Він пішов геть і залишив Дейвові давати раду наслідкам. І Дейв зарадився. Він виконав кляту добру роботу. Може, вона й не була такою доброю, як він сподівався, але все ж таки доброю. І він її виконав — ретельно виконав, — тож Хлопчисько міг на якийсь час піти.

Але Хлопчисько впертий. Ось він знову тут, стукає в двері та наполягає: виходь на зустріч, Дейве, байдуже, готовий ти чи не готовий. Ми маємо нагальну роботу, давай, Дейве.

Авеню була трохи розмазаною, вона хиталася перед ним, коли він ішов, але Дейв знав, що вони наближаються до «Останньої краплі». Вони підходили до тих двох кварталів, які кишіли розпусниками та повіями; усі вони з радістю торгували тим, що Дейв відірвав від себе.

«Відірвися від мене, — сказав йому Хлопчисько. — Ти виріс. Не намагайся нести мій хрест».

Найгіршими були діти. Вони скидалися на гоблінів. Вони вибігали з дверей або з автомобільних каркасів і пропонували тобі наркотики. Або за двадцять баксів — себе. Вони на все готові.

Наймолодші з них, такі, якого Дейв бачив суботньої ночі, не могли бути старшими за одинадцять років. Той малий мав темні плями під очима й білесіньку шкіру та великий жмут розкошланого рудого волосся на голові, що тільки підкреслювало його схожість із гобліном. Він мав би бути вдома й дивитися комедії по телевізору, але він вибіг на вулицю, пропонуючи наркотики педерастам.

Дейв побачив його на тому боці вулиці, коли вийшов з «Останньої краплі» й стовбичив біля свого автомобіля. Хлопець стояв біля ліхтарного стовпа, курячи сигарету, й, коли він подивився на Дейва, Дейв відчув його погляд. Його опанувало бажання відтанути, розслабитись, узяти того рудого хлопчика за руку й знайти разом затишне, тихе місце. Це буде так легко, так приємно просто поступитися своєму бажанню. Тому бажанню, яке він відчував принаймні останні десять років.

Так, сказав Хлопчисько. Зроби це.

Проте (і тут Дейвів мозок завжди розколювався надвоє) глибоко в душі він знав, що це стане його найтяжчим гріхом. Він знав, що тут він переступить межу — хоч би яка вона була приваблива, — і назад вороття не буде. Він знав, що, коли переступить цю межу, ніколи не зможе спізнати справжні почуття, що з таким самим результатом він міг би лишатися в тому льоху з Генрі та Джорджем, поки й віку свого. Він казав собі це в часи спокуси, казав, проминаючи шкільні автобусні зупинки та гральні майданчики й публічні плавальні басейни влітку. Він переконував себе, що ніколи не стане Генрі й Джорджем. Він кращий, ніж вони. Він виховує сина. Він кохає свою дружину. Він буде сильним. Такі слова він казав собі частіше й частіше з кожним роком.

Але тієї ночі проти суботи це не допомогло йому. Ніколи доти він не відчував такого потягу. Рудий хлопчак, що прихилився до ліхтарного стовпа, здавалося, про це знав. Він усміхався навколо своєї сигарети, як і Дейв, і Дейв відчув, як його потягло до узбіччя. Він відчув себе немов на схилі, застеленому атласом.

Аж ось під’їхав автомобіль, і після короткої розмови хлопчак заліз у нього, попрощавшись із Дейвом коротким жалісним поглядом, який він кинув через капот. Дейв дивився на автомобіль, двокольоровий, синій з білим «кадилак», який перетнув авеню й проїхав перед ним, прямуючи до задньої частини паркувального майданчика біля «Останньої краплі». Дейв заліз у свій автомобіль, а «кадилак» поточився назад під високі дерева, які нависли над похиленим парканом. Водій погасив світло, але не заглушив двигун, і Хлопчисько прошепотів йому у вухо: Генрі й Джордж, Генрі й Джордж, Генрі й Джордж…

Сьогодні вночі, перш ніж він дійшов до «Останньої краплі», Дейв обернувся, хоча Хлопчисько верещав йому на вухо: я — це ти, я — це ти, я — це ти.

І Дейвові захотілося зупинитися й заплакати. Він хотів обпертися рукою на найближчий будинок і заплакати, бо він знав, що Хлопчисько має слушність. Хлопчисько, який утік від вовків і дорослих, сам став Вовком. Він став Дейвом.