Деннис Лихэйн - Містична річка

Вона обернула голову до нього, очі в неї заплющилися, й замріяна усмішка з’явилася на її обличчі.

— Весь час кажуть.

Бренден Гарріс увійшов цієї ночі до своєї кімнати й дістав із-під ліжка валізу. Він туго напакував її шортами та гавайськими сорочками, однією спортивною курткою та двома джинсами, але не взяв ані светрів, ані теплих штанів. Він поклав у валізу той одяг, який вони сподівалися носити в Лас-Вегасі, нічого зимового, бо вони з Кейті погодилися, що більше ніколи не дивитимуться крізь заморожені шибки й не відвідуватимуть ярмарки, де продаються теплі шкарпетки. Тому коли він відкрив свою валізу, то побачив блискучий набір пастельних і квіткових тканин, вибух літа.

Отакими вони мали намір бути. Засмаглими й розслабленими, тіла не обтяжені важкими черевиками, пальтами або чиїмись сподіваннями. Вони питимуть трунки з екзотичними назвами зі склянок на коктейль і бавитимуть дні в готельних басейнах. Їхня шкіра пахнутиме сонцем і хлоркою. Вони кохатимуться в кімнаті, охолодженій кондиціонером, проте нагрітій сонцем, проміння якого проникатиме крізь штори, а коли ніч усе охолодить, вони вдягатимуться в свій найкращий одяг і гулятимуть по Стрипу. Він дивився на них наче здалеку, дивився з висоти кількох поверхів на двох закоханих, як вони йдуть у неоновому сяйві і яскраві вогні розцвічують червоним, жовтим і синім світлом темний гудрон вулиці. І тут вони йшли — Бренден і Кейті, — ліниво йшли по широкому бульвару, який здавався вужчим через високі будівлі обабіч, а з відчинених дверей казино долітали веселі голоси та передзвін монет.

Куди ти хочеш зайти сьогодні, моя кохана?

Обирай ти.

Ні, обирай ти.

Ні, право обирати я надаю тобі.

Гаразд, що ти скажеш про це казино?

Начебто гарне.

Тоді ходімо.

Я кохаю тебе, Брендене.

Я також кохаю тебе, Кейті.

І вони піднялися б по застелених килимом сходах між білими колонами в задимлений і наповнений звуками палац. Самі ще діти, вони зробили б це, як чоловік і дружина, що починають спільне життя, і Східний Бакінгем лишиться за мільйони миль позаду них і відступатиме на мільйон миль далі з кожним кроком, який вони ступатимуть по сходах.

Ось як у них усе було б.

Бренден сів долі. Йому треба було посидіти бодай секунду. Секунду або дві. Сівши, він високо підняв ноги й обхопив свої щиколотки, як малий хлопчик. Він трохи погойдався, опустивши підборіддя на груди й заплющивши очі, й відчув, що біль трохи втих. Його опанував спокій.

А потім цей стан минув, і жах від того, що Кейті вже немає на землі — немає й ніколи вже не буде, — знову проник у його кров, яка захолоняла в жилах.

У хаті був пістолет. Він належав батькові, й мати залишила його за рухливим карнизом над коморою, де батько завжди його тримав. Можна було залізти на полицю в коморі, простягти руку під стелю, обмацати там три закутні й відчути вагу пістолета в своїй руці. Далі треба було тільки обхопити його пальцями. Пістолет лежав там, відколи Бренден себе пам’ятав, і одним з його найяскравіших спогадів було, як він якось пізно ввечері виліз із ванної й побачив, що батько витяг руку з-під карниза в коморі. Бренден навіть діставав пістолет і показував його своєму другові Джеррі Дівенті, коли їм було по тринадцять років; Джеррі подивився на нього широко розкритими очима й сказав: «Поклади його назад, поклади назад». Пістолет був покритий пилюкою, адже з нього, либонь, ніколи не стріляли, й Бренден знав, що його треба почистити.

Він зможе дістати пістолет сьогодні вночі. Піде до кав’ярні «Вищий світ», де полюбляє стовбичити Роман Фоллов, або до бару «Атлантичний автоклас», що належить Бобові О’Доннелу й звідки, як розповідала йому Кейті, він розпоряджався всім своїм бізнесом зі свого заднього офісу. Він зможе піти до одного з цих закладів — а найкраще до обох — і по черзі націлити батьків пістолет на ці обидві пики, по кілька разів спустити падлючий гачок, аж поки він клацатиме в порожній кімнаті, і вже ні Роман, ні Боббі ніколи не вб’ють жодної жінки.

Він міг би це зробити. Невже не здужав би? У кіно так робили. Брюс Вілліс, якби хтось убив жінку, яку він кохав, не сидів би на підлозі, обіймаючи свої щиколотки й розгойдуючись, наче псих. Він негайно зарядив би пістолет. Хіба ні?

Бренден уявив собі, як він прицілюється в обличчя Боббі і як той благає його:

— Ні, Брендене, ні! Не стріляй, будь ласка!

А Бренден холодно відповідає йому:

— Будь ласка, мерзотнику, рушай у пекло.

Потім він заплакав, і далі розгойдуючись та обіймаючи свої щиколотки, бо знав, що він не Брюс Вілліс, а Боббі О’Доннел — реальна особа, а не персонаж із кіно, і пістолет вимагає чищення, ретельного чищення, а він навіть не знає, чи є в нього кулі, не знає, як відкрити цей інструмент, а якби реально дійшло до пострілу, то чи не затремтіла б його рука? Чи не затремтіла б вона й не відстрибнула геть, як тремтів його кулак, коли він був малим хлопчиськом і знав, що відступити він не може, а треба битися? Життя — це не паскудне кіно. У ньому все відбувається не так, що добрий молодик має перемогти через дві години, а тому ти знаєш, що він переможе. Бренден небагато знав про себе, як про героя; йому лише дев’ятнадцять років, і ще ніхто не кидав йому такого виклику. Він не певен, що зможе увійти в офіс того бандита й вистрелити йому в обличчя. І це якщо офіс не буде замкнений і не буде тих сучих синів, які штовхаються навколо нього. Він не певен.