Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Не стріляй, — промовив Ньєман. — І не підходь. Я візьму її сам.

Перш ніж Карім устиг відповісти, комісар вискочив із машини, долаючи останні метри схилу. Лейтенант різко загальмував, вимкнув двигун і став дивитися. У бризках світла від фар він побачив Ньємана, який величезними стрибками нісся до берега й кричав:

— Фанні!

Дівчина вже ступила в човник. Ньєман схопив її за комір плаща й одним ривком притягнув до себе. Карім завмер, наче зачарований, спостерігаючи за тим, як дві постаті злилися в якомусь незбагненному танці.

Він побачив, як вони сплелися в обіймах, — принаймні так йому здалося. Він побачив, як жінка відкинула голову назад і вигнулася понад міру. Він побачив, як Ньєман напружився, навис над нею і вихопив револьвер. Із рота комісара ринула кров, і Карім збагнув, що дівчина ножем розпорола йому живіт. Почувся приглушений звук пострілів, Ньєманів «Манюрен» уразив свою жертву, але дві постаті так і не розімкнули смертельних обіймів.

— НІ!

Крик застряг Карімові в горлі. Вихопивши зброю, він кинувся до пари, що, хитаючись, стояла на березі озера. Він хотів крикнути ще раз. Він хотів бігти швидше, бігти швидше за час. Але він не зміг завадити неминучому: П’єр Ньєман і жінка впали з плюскотом у зеленаві води затону.

Коли Карім добіг до берега, то побачив лише, як їх відносить удалину повільною течією. Невдовзі два переплетених тіла, пластичних і легких, проминули скелі й зникли за коліном річки, що бігла в напрямку міста.

Лейтенант заціпенів, ошелешено дивлячись на плин води, на піну, що шумувала поміж камінням, там, де тиха заводь знову ставала річкою. Але жахіття ще не закінчилося: зненацька Карім відчув доторк ножа до горла — гостре лезо притиснулося до шкіри, ладне перетяти її щохвилини.

Чиясь метка рука прослизнула йому під пахву й вийняла «Ґлок» із кобури на лівому боці.

— Приємно бачити тебе знову, Каріме.

Голос був солодкавий, спокійний. Спокійний, наче коло камінців на могильній плиті. Карім повільно обернувся. У тьмяному світлі він одразу впізнав це овальне обличчя, цю смагляву шкіру і ясно-блакитні, потьмарені слізьми очі.

Він знав, що перед ним Жюдіт Еро, точна копія жінки, яку Ньєман назвав був Фанні. Маленька дівчинка, яку він так затято шукав.

Маленька дівчинка, яка стала жінкою.

Прекрасною і живою-живісінькою.

— Нас було двоє, Каріме. Нас завжди було двоє.

Поліціянтові знадобився час, щоб опанувати себе, перш ніж він здобувся на слово:

— Розкажи мені, Жюдіт, — прохрипів він нарешті. — Розкажи мені все. Якщо я маю померти, то хочу дізнатися всю правду.

Дівчина досі плакала, стискаючи обіруч Карімів «Ґлок». На ній був чорний дощовик, обтислі плавальні леґінси й темний шолом із прозорим заборолом, що немов лакованою долонею обгортав її пишні кучері.

Ураз вона здійняла голос і стала поквапливо розповідати:

— Коли демони знайшли нас у Сарзаку, мама зрозуміла, що нам від них ніколи не сховатися… Що вони будуть гнатися за нами по п’ятах, аж доки нарешті не вб’ють мене… І тоді їй сяйнула геніальна ідея… Вона збагнула, що єдине місце, де їм ніколи не спаде на думку мене шукати, — це поруч із моєю сестрою-близнючкою, Фанні Феррейрою… У самісінькому серці її середовища… Мама зрозуміла, що я і моя сестриця мусимо жити одним життям на двох, потайки від усіх…

— А ті, інші батьки… вони були з вами заодно?

Жюдіт хихотнула крізь сльози.

— Певно, що ні, дурнику… Ми з Фанні вже встигли познайомитися в початковій школі імені Ламартіна… І більше не хотіли розлучатися… Тож моя сестричка відразу погодилася… Ми мали вдвох прожити одним життям, у цілковитій таємниці від усіх. Але спершу потрібно було позбутися вбивць, раз і назавжди. Потрібно було переконати їх, що я померла. Мама облаштувала все так, буцімто ми збираємося втікати із Сарзака… А насправді завела демонів до пастки, коли підстроїла автокатастрофу, в яку вони повірили…

Карім зрозумів, що в пастку потрапив і він, чотирнадцять років потому. Його думка про себе, як про блискучого слідця, зазнала краху. Він зумів за кілька годин пройти слідом Фаб’єнн і Жюдіт Еро лише тому, що маршрут цей було промарковано. Промарковано, щоб у 1982 році пошити в дурні Етьєна Кайюа й Рене Серті.

Жюдіт немов прочитала його думки.

— Мама всіх вас ошукала, — мовила вона далі. — Усіх! Вона ніколи не була причинною… Ніколи не вірила ні в яких демонів… Ніколи не прагнула знищити моє обличчя… Вона попросила саме черницю добути мої фотографії лише для того, щоб її легше було простежити, тямиш? Вона вдавала, наче замітає наші сліди, але насправді лишала за собою глибоку борозну, яка мала привести вбивць до фінальної сцени… Саме тому вона вплутала в цю справу й Крозьє, який діяв так непомітно, як слон у посудній крамниці…