Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Для неї та її доньки починається життя на втіках.

Решту вам відомо. Жінка з дитиною вирушають до Сарзака, за триста кілометрів від Ґернона. Потім, коли Етьєн Кайюа й Рене Серті нападають на їхній слід, Фаб’єнн знову вирішує змінити місце мешкання, намагається знищити всі зображення доньки, переконаної, що стала жертвою якогось прокляття, і нарешті — автокатастрофа, яка обірвала життя Жюдіт.

Відтоді Фаб’єнн живе тільки молитвою. Жінка мала кілька версій того, що з нею сталося. Але головна з них така: прибрані батьки її другої доньки, особи впливові й лихі, що належать до університетської верхівки, підмінили свою мертву дитину на її донечку й ладні були вбити її та Жюдіт, лише щоб ті не турбували спокою їхньої родини. Жінка так і не дізналася, чому насправді підмінили її дитину, чому змовники ганялися за нею та її донькою по всій Франції, боячись, що обличчя дитини викриє їхнє страхітливе шахрайство й стане доказом їхнього злочину.

І тепер, Ньємане, наші два розслідування збігаються, наче залізничні рейки вдалині — рейки смерті. Ваша гіпотеза підтверджує мою. Так: убивця ознайомився цього літа з викраденими медичними картками. Так: він вистежив Кайюа, а потім і Серті з Шернсе. Так: він виявив їхню маніпуляцію й вирішив помститися щонайкривавішим способом. І вбивця цей — не хто інший, як сестра Жюдіт.

Сестра-близнючка, яка чинила так, як чинила б сама Жюдіт, адже тепер вона знала правду про своє походження. Ось чому вона душила своїх жертв фортепіановою струною — так вона вшановувала талант своєї справжньої матері. Саме тому вона вбивала лиходіїв у горах, там, де її справжній батько добував кришталь. Саме тому ми сплутали її відбитки пальців із відбитками самої Жюдіт… Ми шукаємо її кревну сестру, Ньємане.

— Але ж хто вона? — вигукнув комісар. — Під яким іменем вона зростала?

— Я не знаю. Мати відмовилася назвати мені ім’я. Але в мене є її обличчя.

— Її обличчя?

— Фотографія одинадцятилітньої Жюдіт. А отже, й обличчя вбивці, адже вони однаковісінькі. Гадаю, що з цією світлиною ми…

Ньємана трусило, мов у пропасниці.

— Покажи її мені! Мерщій!

Карім дістав фотокартку й простягнув її комісарові.

— Ось вона — убивця, що мститься за свою загиблу сестру. Мститься за вбитого батька. За задушених дітей, за ошукані родини, за сфальшоване життя цілих поколінь… Ньємане, що з вами?

Знімок тремтів у руках Ньємана, який дивився на обличчя дівчинки, зціпивши зуби так, що видавалося, емаль ось-ось трісне. Ураз Карім зрозумів. Нахилившись до комісара, він стиснув його плече.

— Господи Боже, ви її знаєте? Ви її знаєте, так?

Світлина випала з Ньєманової руки в болото. Здавалося, його відносить рікою абсолютного божевілля. Карім почув його голос, ламкий, наче всередині в нього луснула якась струна:

— Живою. Мусимо взяти її живою.

Обидва поліціянти сіли в машину й рушили крізь дощ. Їхали мовчки, тяжко дихаючи. Вони проминули кілька поліційних кордонів; ранкова варта кидала на них підозріливі погляди. Ані Ньєман, ані Карім навіть не подумали про те, щоб викликати підмогу. Дарма що першого усунули від справи, а другий перебував на чужій території, обидва вони знали: це їхнє розслідування, тільки їхнє й більше нічиє.

Вони дісталися до кампусу. Проїхали асфальтованою дорогою, минули блискучі від дощу газони й зупинилися перед головним корпусом. Відтак вибігли на горішній поверх, за якусь мить опинилися наприкінці коридору й постукали в двері, притиснувшись до стіни по обидва боки. Відповіді не було. Вони вибили засув і зайшли до квартири.

Ньєман тримав напоготові повністю заряджену помпову рушницю, яку він прихопив у поліційному відділенні. Карім стискав обіруч свій «Ґлок» і ліхтарик. Два промені, смерті й світла, сходилися в одній точці.

Нікого.

Вони кинулися поспіхом обшукувати квартиру, коли запищав Ньєманів пейджер. Марк Кост просив терміново перетелефонувати йому. Комісар негайно набрав номер патологоанатома. Руки його не переставали тремтіти, а лютий біль мордував нутрощі. У слухавці пролунав голос молодого медика:

— Ньємане, я разом із Барном. Хочемо повідомити вам, що Софі Кайюа знайшлась.

— Жива?

— Атож, жива. Прямувала потягом до Швейцарії…

— Вона щось заявила?

— Сказала, що вона наступна жертва. І що знає, хто вбивця.

— Вона назвала ім’я?

— Ні, хоче говорити тільки з вами, комісаре.

— Охороняйте її щонайпильніше. Нехай ніхто з нею не розмовляє. Я буду за годину.