Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

— Аж світиться.

— Усе мине пречудово, якщо ти перестанеш тицяти туди свої пальці, — я поклав на місце набір для шиття й зиркнув на годинник. — Нам варто поквапитися. Служба от-от розпочнеться.

Аріель у травні виповнилося вісімнадцять, у червні сестра закінчила школу, а восени збиралася вчитися у Джульярдській школі — одному з найбільших вищих навчальних закладів Америки — за фахом «музика та мистецтво». Коли ми зайшли до церкви, вона грала на органі. То було поєднання чогось красивого і водночас сумного, нагадувало один із творів Генделя. Зібралося чимало людей, більшість з яких ми знали. Парафіяни, родина, сусіди. Багатенько парафіян, які час від часу відвідували батькову церкву і не належали до методистської парафії. Вони приходили, бо то була єдина церква в наших краях. Я і Джейк сіли в останньому ряду. Мати примостилася поряд із лавами церковного хору, на ній була червона атласна мантія. Вона слухала гру Аріель, втупивши задумливий погляд у вікно на західній стіні, точнісінько так само, як коли шукала натхнення вранці на кухні. Музика була справді надзвичайною, проте сестрине виконання надавало їй іншої форми. І досі трапляються такі мелодії, які я не можу собі уявити без Аріель, без її казкових пальців, які натхненно, наче пензлі, торкалися кожного такту, розмальовуючи їх так, як Господь оздоблював крильця метеликів.

Обрамлена з усіх боків квітами, труна стояла в передній частині вівтаря. У церкві пахло лілеями. Батьки Боббі сиділи в першому ряду. Дар батьківства на їхню долю випав пізно: я бачив, якою неймовірною ніжністю та любов’ю вони оповивали своє дитя. Обоє сиділи нерухомо, поклавши руки на коліна. Порожній погляд упав на позолочене розп’яття вівтаря.

Батька видно не було.

Джейк нахилився до мене і спитав:

— Він же тут, із нами?

— Звісно, — я знав, що брат має на увазі.

До цього дня думок про смерть у мене майже не виникало. Я уявляв, як Боббі лежить у труні, й мене роздирала цікавість. Я не вірив у теорію Райських воріт, тому роздуми про те, а що ж буде далі з цим хлопчиком, були оповиті цілковитою таємничістю. І вона навіть трохи лякала.

До церкви ввійшов Гас, він був напідпитку — це виказувала хитка хода. Одягнений він був у святковий костюм, поношений і темний. Краватка трохи з’їхала, на потилиці стирчала руда чуприна. Гас сів у тому-таки ряду, що й ми з Джейком, але нас не помітив. Він уважно дивився на труну Боббі, і я чув, як його легені наповнювалися повітрям.

Нарешті з’явився батько. Одягнений у чорну рясу й білий єпитрахиль, він вийшов зі своєї службової кімнати. Той одяг додавав йому виразності та величності. Батько зупинився біля Коулів, щось тихо до них промовив, а потім підійшов до кафедри.

Аріель закінчила грати. Мати підвелася. Після невеличкої паузи її пальці знову торкнулися клавіш; мати заплющила очі й приготувалася співати.

Коли вона співала, я майже вірив, що небеса таки існують. І то був не лише її напрочуд гарний голос, а, власне, виконання, яке проймало найпотаємніші куточки серця. Цей спів міг розчулити навіть кам’яні душі. Здавалося, він міг змусити людей сміятися, танцювати, закохуватись, іти на війну. Єдиним звуком, який лунав у церкві, окрім співу, був вітерець, що шепотів у відчинені двері. Подружжя Коулів обрало гімн: це видавалося доволі дивним. Швидше за все, таким було бажання пані Коул, яка виросла в штаті Міссурі. Вона попросила матір заспівати «Гойдайся повільно, чарівна коліснице».

Мати не просто співала: від її виконання в церкві запанував надзвичайний спокій. Вона співала повільно та розкішно, віддаючи всю свою душу, сповнену дивної божественності, — так, ніби її вустами говорили небеса. На обличчі застигла краса й умиротворення. Я заплющив очі, її голос висушив мої сльози, оповив серце і цілковито переконав, що Боббі Коул у безпеці. Ця думка ощасливила мене, я зрадів, адже йому більше не потрібно було перейматися, розуміє чи ні він цей світ, і що, зрештою, значна його частина так і залишиться незвіданною. Більше не потрібно буде терпіти дурнуватих кпинів. Хвилюватися щодо майбутньої професії і про те, що буде з ним, коли старенькі батьки не зможуть більше ним опікуватися. Спів матері мене запевнив: у Господа були серйозні підстави, аби забрати Боббі.

Коли мати закінчила співати, здалося, що то не вітерець дмухнув крізь вхідні двері, а янголи вдоволено зітхнули. Батько читав Святе Письмо з кафедри, проте там він не молився. Він спустився сходами й, обійшовши вівтар, наблизився до труни. Відверто кажучи, я погано пам’ятаю, що саме він говорив. Можливо, це тому, що материн спів цілковито мене захопив, а голова була забита різними думками про смерть. А може, й тому що я сотні тисяч разів чув проповіді батька.