Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

— Тільки без дурниць, — кинув він і сів за кермо. — Якщо надумаєш іще раз, то блюй у вікно, Гасе. Ясно?

— Усе зрозуміло, капітане, — Гас усміхнувся у відповідь і помахав нам, коли батько від’їхав.

Ми стояли на безлюдній вулиці під сяйвом місяця. Світилися лише вікна в’язниці. З протилежного боку годинник на міській ратуші відбив четверту.

— За годину вже розвиднюватиметься.

— Не хочу йти додому пішки, я стомився, — промовив Джейк.

— Тоді залишайся тут.

Я пішов, а за мить Джейк уже наздогнав мене. Ми не пішли просто додому. З головної вулиці я звернув на вулицю Сендстоун.

— Куди ми йдемо? — спитав Джейк.

— Побачиш.

— Я хочу додому.

— То йди собі.

— Я не хочу йти сам.

— Тоді ходімо. Тобі сподобається, присягаюся.

— Сподобається що?

— Потерпи трохи.

— От ми і прийшли, — повідомив я Джейку, простягаючи монтажну лопатку. — Задні габарити твої.

— Ні.

— Цей покидьок сказав, що ти відсталий. Ти і Боббі Коул. А ще він назвав Аріель «заячою губою», а батька змішав з лайном. Ти нічого не хочеш розбити в цій машині?

— Ні, — Джейк подивився на інструмент, потім на машину. — Ну, можливо.

Я передав йому магічну паличку помсти. Джейк підійшов до коштовного авто Морріса, зиркнув на мене ще раз, аби остаточно впевнитися, і замахнувся. Він схибив, монтажна лопатка випала з рук.

— Боже, ото криворукий, — вигукнув я.

— Дай-но я ще раз спробую.

Я підняв інструмент і подав йому. Цього разу все вдалося. Друзки червоного скла розлетілися з тріском.

— Можна ще раз? — благав Джейк.

Коли справу було зроблено, він відійшов трохи вбік і став милуватися результатом своєї роботи, аж поки хтось не відчинив дверей у будинку навпроти, і незнайомий голос спитав:

— Гей, що там відбувається?

Ми швидко звернули на головну вулицю, потім спустилися вниз. Ішли не зупиняючись, допоки не опинилися біля нашого району.

— Щось закололо в боці, — Джейк важко дихав. Він зігнувся, тримаючись за ребра.

У мене теж забило подих. Я поклав руку йому на плече.

— А ти показав справжній майстер-клас. Реально першокласний бейсболіст.

— Як думаєш, матимемо проблеми?

— А яка різниця? Тобі сподобалося, еге ж?

— Так, було добре.

Машина була припаркована поряд із церквою, якраз навпроти нашого будинку. Біля задніх дверей горіло світло, швидше за все, батько досі був там і вкладав Гаса спати. Я поклав монтажну лопатку на багажник і рушив до дверей, що вели в церковний підвал. Там мешкав Гас, поруч був котел.

Гас не був нам кревним родичем, проте дивним чином став частиною сім’ї. Вони з батьком пліч-о-пліч пройшли війну і стали ріднішими, ніж брати, — так завжди казав тато. Гас і батько підтримували стосунки, проте щоразу, коли батько розповідав щось про свого давнього друга, то були лише оповідки про нескінченні хибні вчинки. Та якось, одразу після того, як ми переїхали до Нью-Бремена, Гас з’явився в нас на порозі. Трохи напідпитку, без роботи, все його майно вмістилося в коляску мотоцикла. Батько прихистив його в себе, поселив, знайшов роботу, і звідтоді він так у нас і зостався. Через усе це батьки добряче сварилися, проте це була лише одна з сотні причин їхніх постійних чвар. Нам із Джейком Гас неймовірно подобався. Можливо, тому що він розмовляв з нами, не як з дітлахами. Чи, може, через те, що нічого особливо не мав та, здавалося, більше й не хотів: його геть не обходили ці доволі сумнівні обставини власного буття. А може, тому що час від часу він напивався без міри і потрапляв у різні халепи. Батько витягував його з того, і він здавався нам чудернацьким старшим братом, а зовсім не дорослим.

Його кімната в підвалі церкви була досить простою. Ліжко, комод, нічний столик і лампа. Дзеркало, книжкова шафа, забита книжками. Він постелив на підлогу маленький червоний килимок, який додавав кімнаті яскравості. Через невеличке віконце в кімнату потрапляло трохи світла. В іншому боці підвалу батько й Гас облаштували невеличку ванну. Ми знайшли їх саме там. Гас блював над унітазом, батько терпляче чекав поруч. Ми зупинилися посеред підвалу. Здавалося, батько нас не помітив.

— Його досі нудить, — прошепотів я Джейкові.

— Нудить?

— Ага. Н-у-д-и-т-ь, — я вимовив це так, ніби сам це робив.

— Уже все, капітане.

Гас підвівся, і батько подав йому мокрий рушник, аби витертись.

Татко змив воду, повів Гаса в кімнату і потім допоміг йому зняти одяг. Гас лежав у ліжку в спідньому. Оскільки в підвалі було дещо прохолодніше, ніж надворі, його вкрили ковдрою.