Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

— Куди це ти збираєшся? — здивовано перепитав я.

— Туди ж, куди тато і ти, — Джейк повзав навколішки, шукаючи під ліжком кросівки.

— Дідька лисого!

— Ти сказав «дідько», — зауважив він, продовжуючи порпатись під ліжком.

— Ти нікуди не йдеш, Гоуді Дуді.

Він був на два роки молодший від мене і на дві голови нижчий. Місцеві жителі частенько називали його Гоуді Дуді через руде волосся, ластовиння та чудернацькі вуха, що стирчали в різні боки, ніби вушка цукорниці. Я, коли добряче на нього злився, і сам завжди так його дражнив.

— Ти що тут г-г-головний?

Джейк майже завжди заїкався на людях, а в розмові зі мною — лише коли страшенно злився чи боявся.

— Ні, — відповів я. — Я можу д-д-д-ати тобі прочухана, коли схочу.

Він знайшов кросівки і взувся.

Ніч — темний бік душі, а відчуття, що я на ногах саме тієї пори, коли решта людей у світі сплять, як убиті, збуджувало в мені гріховні почування. Батько часто зважувався на подібні пригоди через роботу, але мені того ніколи не дозволяли. Тому це було особливою подією, яку аж ніяк не хотілося ділити з Джейком. Проте ми вже і так згаяли чимало дорогоцінного часу, тож, не припиняючи сперечатись, я пішов одягатися.

Брат чекав у коридорі, і я вже зібрався був знову вилаятися, та батько крадькома вийшов із спальні. Він зачинив двері й зиркнув на Джейка. Мабуть, хотів сказати щось різке, але зітхнув і наказав спускатися вниз.

Здавалося, що цвіркуни надворі збожеволіли. Світлячки в небі скидалися на мерехтіння замріяних очей.

Поки ми йшли до гаража, наші тіні пливли, як казкові човни по срібному морю місячного сяйва.

— Переднє сидіння моє, — вигукнув Джейк.

— Облиш, ти взагалі-то не мав би тут бути.

— Воно моє, я забив його першим!

Це було правилом. А в Нью-Бремені, місті, яке побудували та де переважно жили німці, правил дотримувалися. Попри це, я продовжував скаржитись, аж поки батько не втрутився.

Джейк сидітиме на передньому, кінець розмові.

Ми залізли в машину, «Паккард Кліпер» 1955 року, кольору консервованого горошку. Моя мати прозвала її Ліззі. Вона вигадувала ім’я кожному сімейному автомобілю. Так «Студебекер» називали Зельда, а «Понтіак Стар Чіф» мав прізвисько Маленька Лулу — як героїня коміксу. Були й інші, проте її улюбленцем й улюбленцем усіх, окрім батька, був великий, потужний та елегантний «Паккард». Це був дідів подарунок, і батьки добряче через нього сварилися. Татко ніколи не показував цього і не говорив про це, але, думаю, подарунок від людини, яку він не дуже любив і чиї цінності ставив під сумнів, зачепив його самолюбство. Я навіть пам’ятаю, що ще тоді дід уважав батька цілковитим невдахою, не гідним матері. Коли вони збиралися разом, здавалося, будь-якої миті спалахне справжній скандал.

Ми виїхали на дорогу та покотили по нашому району. Він простягся вздовж річки Міннесота, зверху височіли будинки багатіїв. Чимало людей, які не мали великих статків, жили на пагорбах над нами, проте ніхто з тих, хто був при грошах, поруч із нами не мешкав. Ми проїхали повз будинок Боббі Коула. Його оповивала цілковита темрява. Мої думки перекинулися на хлопця: він загинув лише вчора. Ще ніколи не доводилося так близько переживати смерть дитини. Це здавалося таким диким і лиховісним, ніби він потрапив у пастку жахливого чудовиська.

— Гас ускочив у х-х-халепу?

— Так, проте не все так погано.

— Він нічого не підірвав?

— Цього разу — ні. Лишень бійку затіяв.

— О, це він добре вміє.

— Тільки коли напідпитку, — промовив я із заднього сидіння. Виправдовувати Гаса зазвичай було батьковою справою, але сьогодні він був надзвичайно мовчазний.

— Мабуть, добряче налигався, — зауважив Джейк.

— Припиніть балачки, — батько підняв руку, і ми замовкли.

Ми проминули ще один квартал, і наша машина помчала головною вулицею. Місто вкривала темрява, сповнювала його надзвичайними можливостями. Я знаю Нью-Бремен, як свої п’ять пальців, але вночі все видається геть-чисто іншим. Міська в’язниця розташована на головній площі міста. Вона і Євангельсько-лютеранська церква — найдавніші будівлі міста. Обидві зроблені з граніту, видобутого в кар’єрі за містом. Батько припаркув машину перед входом.

— Побудьте поки тут.

— Мені треба в туалет, — сказав я.

Батько пропік мене вбивчим поглядом.

— Вибач, більше не можу терпіти.

Він легко поступився: мабуть, був страшенно втомлений.

— Що ж, ходімо. Джейку, ти теж виходь.

Досі я ще не мав нагоди побувати у в’язниці, але це було саме те місце, що повсякчас привертало мою увагу.