Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Я побачив невеличку кімнату з брудними жовтими стінами, освітлену флуоресцентними лампами. Загалом усе довкола нагадувало дідове агентство нерухомості. Кілька столів, шафа для паперів, дошка для оголошень з наліпленими на ній плакатами. Проте вздовж східної стіни виднілось конвойне приміщення, там сидів ув’язнений.

— Дякую, що приїхали, пане Драм, — сказав поліцейський.

Вони потиснули один одному руки. Тато відрекомендував нас. Сержант Клів Блейк був молодший від батька, носив окуляри в золотій оправі, а його блакитні очі були сповнені зворушливої щирості. Попри пекельно-липку ніч, його форма була навдивовижу чиста й охайна.

— Чи не запізно вам обом тут вештатися, га?

— Не могли заснути — спека, — відповів йому батько.

Джейк звично мовчав, особливо коли хвилювався, що почне заїкатися на людях.

Я впізнав ув’язненого. Негідник Морріс Інґдал. Темне волосся було зібране у хвіст, схований під чорну шкіряну куртку. Він був на рік старший за мою сестру, яка щойно закінчила школу. А Морріс школи так і не закінчив. Наскільки мені відомо, його вигнали за те, що він обпаскудив шафку дівчини, яка відмовила йому в побаченні. Він був власником найрозкішнішого авто, яке мені доводилося бачити. Це був чорний «Форд» на прізвисько «Чорт»: 1932 року випуску, із задньопетельними дверцятами, хромовим блискучим радіатором і великими білими шинами. Автомобіль по всій довжині прикрашали язики полум’я.

— Невже батько Френка та Гоуді Д-д-дуді? — пробурмотів Морріс. Він сидів за ґратами, весь у синцях, втупивши підлі оченята в Джейка: — Як сп-п-п-рави, відсталий?

Як лишень не називали Джейка через заїкуватість! Мені здавалося, що йому це дуже дошкуляло, проте у відповідь він найчастіше мовчав і дивився кудись убік.

— Джейк не відсталий, містере Інґдале, — промовив батько. — Він лише заїкається.

Те, що батько знає цього негідника, мене здивувало. Це були два абсолютно різні світи.

— Ні, д-д-ідько й-о-о-о-го в-х-х-х-опи, — відповів Морріс.

— Припиніть, Моррісе, — наказав сержант Блейк.

Батько більше не зважав на цього нікчему і поцікавився в сержанта, що трапилося. Той знизав плечима:

— Двоє п’яних, одне криве слово. Сам знаєш, як іскра для порохової бочки.

— Я не п’яний, — буркнув Морріс, перехилився через металеву поперечину та взявся пильно роздивлятися підлогу, наче роздумував, чи можна лишити тут рештки вечері.

— До того ж він іще замалий, щоби пити в барі, Кліве, — зауважив батько.

За дверима хтось змив воду в туалеті.

— Комусь дісталося?

— Найбільше — Моррісові. Билися на паркувальному майданчику.

Двері позаду відчинилися: застібаючи блискавку на штанях, у кімнату зайшов чоловік.

— Доуле, я оце розповідаю, як сюди потрапили Гас та Інґдал.

Чоловік сів за стіл і поклав на нього ноги. Хоч на ньому й не було форми, та його спокій і манера поведінки одразу давали зрозуміти: він теж поліцейський.

— Я саме сидів у барі «Роузі», слухав їхні мерзенні балачки, а коли їм стало замало бару, я вирішив покласти тому край.

— Чи можу я забрати Гаса й відвезти його додому? — поцікавився батько в Блейка.

— Звісно. Він в іншій частині будівлі, — сержант дістав з шухляди ключі. — Яке жахіття трапилося з хлопцем Коула! Чув, ти вчора весь день там пробув.

— Так, — відповів батько.

— Мушу-таки зауважити, що моя робота мені до вподоби значно більше, ніж твоя.

— Знаєш, уся ця історія змусила мене багато про що замислитись, — сказав Доул. — Я сотні разів бачив, як той хлопчисько грався біля залізниці. Думаю, він любив потяги. Не можу збагнути, як він міг не помітити.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав сержант.

— Я говорив із Джимом Ґантом. Він прибув перший. Казав, що все це мало такий вигляд, ніби дитина сиділа на колії і навіть не поворухнулася, коли наблизився поїзд. Якось дуже дивно, адже хлопчина не мав проблем зі слухом.

— А може, він, як і Гоуді Дуді, теж був відсталий, — кинув Інґдал з камери. — Не знав, що слід прибрати власну дупу з колії.

— Ще хоч слово — і я здеру з тебе шкіру, — вимовив Доул.

Зрештою сержант Блейк знайшов ключі і закрив шухляду:

— Справу розслідують?

— Як мені відомо, ні. Офіційно це нещасний випадок. Жодного свідка, аби мати підстави для перекласифікації.

— Хлопці, побудьте тут. Моррісе, поводься пристойно, — наказав сержант.

— Чи можуть хлопці сходити до вашої вбиральні? — поцікавився батько.

— Певна річ, — відповів сержант Блейк, відчиняючи металеві двері, розташовані з іншого боку. Вони з батьком пішли.