— Що ти робиш? — запитав Джейк.
— А на що схоже?
— Тобі не можна гратися на залізничних рейках.
— Я не граюся. Просто йду собі. Ти зі мною чи так і стоятимеш та рюмсатимеш?
— Я не рюмсаю.
Я пройшовся по рейці як канатоходець. Здавалося, я йшов по розпеченій лаві. Ішов, вдихаючи від шпал аромат залізниці та креозоту.
— Ну то як?
— Я з тобою.
— Тоді ходімо.
Його тінь наздогнала мою, і ми пішли колією пліч-о-пліч у протилежному від домівки напрямку. І навіть не уявляли тоді, що йшли назустріч другій смерті того літа.
Долина річки Міннесота утворилася понад тисячу років тому після паводка на льодовиковому озері Агассис, що простягалося вздовж Мінессоти, Північної Дакоти й аж до центральної частини Канади. За розміром — більше, ніж штат Каліфорнія. Широку та глибоководну річку, яка дренувала озеро, назвали Воррен. Усе, що лишилося від її величі, — невеличке водяне плесо. Улітку її береги зеленіли від сої, кукурудзи та жиtта, що гойдалися на вітрі, ніби морські хвилі. Листяні дерева стали прихистком для крячків, ластівок, блакитної чаплі, орлів та багатьох інших пташок, що, як пух з кульбаб, умить злітали в повітря. Рудувата річка завдовжки близько чотирьохсот миль. Вона бере свій початок із Лак-кі-Парл (Озера, що говорить) і несе свої води до моста Міннеаполіс та Сент-Пол.
Тінь від залізниці закривала більшу частину річки. Тринадцятирічній дитині в 1961 році здавалося, що вагони мчать рейками аж до лінії горизонту, а грюкіт залізниці скидався на звучання цілого всесвіту.
Ми відійшли десь на півтори милі від нашого району. Довга естакада перетинала річку. Уздовж полотна рейкової дороги росло дике жито, чорниця та будяки. Інколи тут рибалили, однак це було аж надто небезпечно. Саме тут убили Боббі Коула.
Я зупинився.
— Що ти збираєшся робити? — спитав Джейк.
— Не знаю.
Правду кажучи, я хотів знайти докази: щось, чого раніше не спадало на думку. Боббі не любив риболовлі. Найімовірніше, він прийшов сюди поласувати стиглою чорницею чи помилуватися річкою з естакади. Власне, саме задля цього і ми з Джейком ходили сюди. Нам подобалося спостерігати, як зубатки, щуки й інша риба вистрибує з води, жбурляти палиці чи видовбане між шпалами каміння. Проте сержант Доул не вважав цю смерть нещасним випадком, не вірив, що можна було не почути смертельного гуркоту. Щось лиховісне приховувала ця історія, і я сам почав сумніватися.
— Хочеш кинути камінця? — поцікавився Джейк.
— Ні, тихо. Слухай.
На березі біля самої естакади почувся хрускіт — затріщали тисячі маленьких гілочок. Величезний звір продирався крізь хащі. Іноді вздовж річки нам доводилося бачити місцини з прим’ятою рослинністю, де ночували олені. Ми позавмирали, наші тіни заклякли на коліях. На зарослому очеретом березі з-за верби вигулькнув чолов’яга. Він обтрушував з одягу якісь дерев’яні друзки. Мені здалося, що це літній чоловік, принаймні про це свідчило його волосся, що втратило колір та яскравість. Одягнений у брудні темно-зелені штани та спідню сорочку без рукавів, він лаявся: шпичаки на одязі його розлютили. Потім він зник під дамбою — там, де колія перетинала річку. Я поповз далі естакадою, став навколішки і зазирнув у дірку між двома поперечинами. Джейк і собі став навколішки. Просто під нами на березі сидів чоловік, поряд із ним лежав ще один. Той другий ніби спав. Чоловік, що виліз з очерету, взявся обнишпорювати його кишені. Джейк потяг мене за рукав, показуючи на дорогу. Він уважав, що нам варто піти геть. Я захитав головою і знову прилаштувався спостерігати за тим, що відбувалося внизу.
І хоча день був спекотний, розпростаний чоловік був у пальті. Воно більше скидалося на полатану ганчірку зеленого кольору. Той, інший чолов’яга, знайшов у його кишені пляшку з етикеткою золотавого кольору, відкоркував її, підніс до рота і надпив.
— Ходімо, — прошепотів Джейк.
Чоловік унизу, який саме підвів голову, щоб випити, почув Джейків шепіт. Він іще вище задер голову і побачив, як ми спостерігаємо за ним згори. Чолов’яга підняв пляшку.
— Мертвий, — сказав він, вказуючи на розпластану людину. — Жодних ознак життя. Хлопці, якщо хочете, спускайтеся і перевірте.
Це звучало не як наказ, а, швидше, як запрошення. Тож я підвівся, щоб його прийняти.
Я озирнувся, мене охопила цікавість. Я виховую своїх дітей, однак думка про те, що моя дитина чи онук отак підійде до незнайомця, й досі страшенно мене непокоїть. Не можу сказати, що я ріс необачним хлопчиськом. Усе, що керувало тоді мною, — шалена цікавість, яку так кортіло потамувати. Покійник — таке точно побачиш не щодня.
Читать дальше