Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Джейк схопив мене за руку і потягнув за собою. Я відштовхнув його.

— Нам в-в-варто піти геть.

— Ну, то забирайся, — і я почав спускатися на берег річки.

— Ф-ф-френку, — Джейк оскаженів від злості.

— Дуй додому.

Але брат мене не кинув. Спіткаючись, я йшов униз, а Джейк шкутильгав за мною.

Чоловік із пляшкою був індіанцем. Це не викликало подиву: чимало індіанців мешкало в долині річки Міннесота. Плем’я північноамериканських індіанців сіу населяло цю місцину задовго до приходу білої людини, яка різними хитрощами вкрала її в них. І хоча уряд виділив окремі землі, сім’ї індіанців розселилися вздовж річки.

Він дозволив підійти ближче та вказав, де можна примоститися з іншого боку від мерця.

— Траплялося вже бачити мертву людину?

— Багато разів, — сказав я у відповідь.

— Невже?

Звісно, він не повірив. Тоді я додав:

— Мій батько священик. Ховати людей — один із його обов’язків.

— Лежать собі в красивих скринях із розмальованими обличчями, — мовив індіанець. — Так, як воно і є до того, як їх покладуть у труну.

— Здається, що він спить.

— Він помер легкою смертю.

— Легкою?

— Я воював. Перша світова, — відповів він. — Війна, що мала покласти край усім війнам. Я бачив смерть, якою жодна людина не повинна помирати. — Він подивився на пляшку і випив.

— Як він помер? — поцікавився я.

Індіанець знизав плечима.

— Просто помер. Сидів, говорив щось із хвилину. Потім впав, і на тобі — маємо його таким. Мабуть, серцевий напад. Можливо, інсульт. Хто ж його відає? Помер, що тут скажеш.

— Як його звали?

— Хтозна. Чув, що себе він називав Шкіпером. Начебто він капітан корабля чи щось на кшталт цього. Можливо, він ним і був. Хто його в дідька знає.

— Він був вашим другом?

— Наскільки це можливо.

— Він ще зовсім молодий, щоб помирати.

— Ще стільки всього не встиг, — засміявся індіанець.

Він знову почав нишпорити по кишенях. У пальті була стара пом’ята і вицвіла фотографія. Індіанець довго її роздивлявся, потім показав нам і додав:

— Тут щось написано на звороті. Загубив окуляри, ви можете прочитати?

— Звісно, — запевнив я.

Він простягнув її мені над мертвим тілом. Я взяв фото до рук й уважно його оглянув. Джейк і собі нахилився, щоб роздивитися. Це була чорно-біла світлина жінки з дитиною. Жінка була одягнена в просту сіру сукню з візерунком — принаймні так видавалося. Досить вродлива, вона посміхалася, а позаду неї була комора. Я перевернув фотографію і голосно прочитав напис: «23 жовтня 1944 року. Перший день народження Джонні. Ми за тобою сумуємо. Сподіваємося, ти будеш удома на Різдво. Мері».

Я повернув фото. Рука індіанця тремтіла. Я помітив, що його долоні були брудні, а нігті розбиті.

— Мабуть, його призвали до армії під час Другої світової, аби покласти край усім війнам. От дідько, вочевидь, він і справді був капітаном, — мовив індіанець, знову пригубивши пляшку і притуливши голову до дамби. Він кинув оком на естакаду.

— Знаєте, що саме мені подобається в залізничних коліях? Вони завжди там, але вони завжди рухаються.

— Як річка, — подав голос Джейк.

Я здивувався, що він заговорив. Заговорив без жодної запинки. Це траплялося нечасто в компанії сторонніх. Індіанець зиркнув на брата так, ніби той сказав якусь величезну премудрість.

— Як річка зі сталі, — додав чоловік. — Влучно сказано, синку, влучно.

Джейк потупив погляд, трохи засоромившись компліменту. Індіанець протягнув свою брудну долоню з розбитими нігтями через мене і мерця та поклав її на Джейкову ногу. Я був приголомшений цим жестом, його разючою близькістю. Я поглянув на руку незнайомця на Джейковій нозі: усвідомлення небезпеки, яку таїла ця мить, ураз охопило моє єство. Я підскочив, скинув руку злочинця, смикнув і підняв на ноги брата, потягнувши його вгору по схилу річки в напрямку колій.

— Я нічого такого не мав на увазі, — кричав нам услід індіанець. — Жодної поганої думки.

Я біг, мов навіжений, тягнучи Джейка за собою. Перед очима стояла рука незнайомця, що, як павук, повзла по братовій нозі. Ми щодуху примчали до крамнички Голдерсона. Чоловіки все ще сиділи в комірці, попиваючи пиво з темних пляшок. Коли ми ввірвалися до них, безсилі та захекані, розмова стихла.

— Що трапилося, Френку? — запитав Гас, звівши брови.

— Ми гуляли коліями, — я намагався говорити, хапаючи повітря.

— Ну, звісно, батько не дозволяє їм гратися на коліях, — Доул самовдоволено всміхнувся.

— То що там на коліях? — Гас пропустив повз вуха сержантові слова.