Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Я швидко все пояснив, починаючи з того, що трапилося біля дамби, закінчуючи своїми підозрами щодо поведінки незнайомця. Я усвідомлював усю свою провину та небезпеку, на яку наражав Джейка.

— Там був незнайомець. І чоловік, — далі вів я.

Обличчя трьох чоловіків набули страхітливого вигляду. Втіху Доула як рукою зняло. Терпіння Гаса було на межі. Голдерсонів спокій теж умить вивітрився, а очі налилися свинцем. Вони вирячилися на нас: на їхніх обличчях я бачив відображення свого власного страху, що лише посилювався. Він набув таких розмірів, що годі було навіть уявити. Той страх був настільки невимовний, бо вони знали про всі жахливі небезпеки, а я — ні. Можливо, таким він був через алкоголь, що біг по жилах. Але рушійною силою була відповідальність: відповідальність чоловіків за захист власних дітей.

— І чоловік? — Доул підвівся, взяв мне за руку і притиснув до себе. Від його слів тхнуло пивом. — Який той чоловік? Хлопці, він вам погрожував?

Я мовчав.

Доул стиснув міцно мою руку, було боляче:

— Скажи мені, синку. Який чоловік?

Я поглянув на Гаса, який бачив біль на моєму обличчі. Він здавався вкрай спантеличеним, і не через алкоголь. Гас мені довіряв, а я його зрадив.

— Френкі, розкажи йому. Розкажи про того чоловіка, — попросив Гас.

Я все ще мовчав. Доул трусив мене, мов іграшку.

— Розказуй.

— Кажи вже, синку, — просив Голдерсон.

— Та кажи вже йому, — благав Гас.

— Дідько тебе вхопи, що за чоловік? — кричав Доул.

Я витріщився на дорослих, заціпенівши від їхньої люті. Я знав, що не розкажу нічого.

На зарплату священика ми їли вдосталь, хоча дещо скромно. Продукти купували якісні, а от кухарські здібності матері мали кепську славу. Проте до закупівель вона ставилася з цілковитою серйозністю, дбаючи, щоб усього було вдосталь. Зазвичай суботніми вечорами батько готував сендвічі та молочні коктейлі, і ми це все змітали, заїдаючи смаженою картоплею. До сендвічів подавали листковий салат, помідори і цибулю. Іноді мати нарізала тоненькими смужками моркву та селеру. Ми з нетерпінням чекали суботньої вечері, яку іноді смакували за столиком на задньому подвір’ї.

Тієї суботи все відбувалося не так. Усе це через мертвого чоловіка, якого знайшли ми з Джейком. Батько приїхав забрати нас із поліцейського відділка; Гас чекав на нього разом із нами. Ми відповіли на запитання окружного шерифа, якого викликали з містечка Віллоу-Крік, де той працював на невеличкій фермі. Його звали Ґреґор. Чоловік був аніскільки не схожий на шерифа: одягнений у спецівку, із скуйовдженим, запорошеним сіном волоссям. Загалом він ставився до нас доброзичливо, проте категорично заборонив гратися біля залізниці, пояснюючи, що то надто небезпечне місце. Ґреґор нагадав нам історію Боббі Коула. У його голосі було стільки смутку й жалю! Я зрозумів: для нього це означало щось більше, й він одразу здобув мою прихильність.

Джейк страшенно заїкався, відповідаючи на запитання, тож зрештою я розказав усе за нас обох. Сам не знаю чому, але про індіанця я не промовив ані слова. Шериф та чоловіки у відділку були тверезі, розсудливі й помірковані; я не боявся, що вони завдадуть шкоди індіанцю, навіть якщо спіймають його. Проте оскільки Джейк не згадав про нього у своїй розповіді ще тоді, у комірчині крамнички, і тим самим збрехав, я не міг покласти на нього весь тягар відповідальності і пояснити, чому ми приховали все з самого початку. Відколи стало зрозуміло, що Джейк говорить неправду, він не міг чітко вимовити жодного слова. Лише незв’язне бурмотіння, від якого ніяковів і Джейк, і всі присутні.

Коли батько прибув до відділка, то вже все знав. Поки нас із братом допитували, він був з Гасом, а потім ми разом пішли до автівки. І хоча батько ретельно вимив бруд із заднього сидіння після пригоди з Гасом, неприємний запах ще стояв у машині. Ми їхали з опущеними вікнами. Заїхавши в гараж, ми вийшли з авто, і тоді батько промовив:

— Хлопці, нам треба поговорити.

Він подивився на Гаса, той кивнув і залишив нас утрьох. Ми стояли біля входу, двері були відчинені. На іншому боці вулиці церква купалася в післяобідньому сонці, стіни забарвилися в колір пилку. Я уважно роздивлявся гостру верхівку хреста, що скидався на клеймо на тлі неба. Я добре знав, що буде далі. Батько ніколи нас не бив, проте після розмови з ним ти почувався так, ніби зрадив самого Бога. Така вже була наша доля.

— Я лише хочу знати, — почав він, — що можу вам довіряти. Ні я, ні ваша мати не можемо щомиті вас пильнувати. Для нас важливо, щоб ви були відповідальними і не наражалися на небезпеку.