Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

— Що її так розлютило? — спитав я.

— Зараз, Френку, гадаю все, — відповів тато, не відводячи погляду від вікна. Він вийшов з кухні і пішов нагору.

Джейк, який саме складав слова з печива «Абетка», змішав до купи всі літери й мовив:

— Вона сердиться на тата.

— Що такого він зробив?

— Нічого, але він — Бог.

— Тато? Бог? Ти що, збожеволів?

— Я маю на увазі, що тато для мами є Богом, — Джейк вимовив це так, ніби то була звичайнісінька річ, і знову взявся складати слова.

Я й гадки не мав, про що він говорить, але відтоді чимало про це думав — і зрозумів. Мама не могла гніватися безпосередньо на Бога, тому вона лютилася на тата. І знову брат бачив і розумів те, що для мене було недосяжним.

Тато повернувся до нас, Джейк байдужо поцікавився:

— Мені сьогодні потрібно їхати в Манкейто?

— Так, я відвезу тебе, — трохи розгублено відповів тато.

Ось так я зостався сам удома. Постукали в двері — приїхав шериф, він шукав батька. По радіо транслювали бейсбольний матч за участю «Твінс», я вилежувався на дивані у вітальні і гаяв час, слухаючи коментатора й обмірковуючи братові слова. На шерифові була форма кольору хакі. Він зняв переді мною капелюха, точнісінько так, як вклонялися татові гості, які приходили до нас, але особисто переді мною так іще не робили. Це мене трохи занепокоїло.

— Френку, тато вдома? — спитав він. — У церкві я вже був, там нікого немає.

— Ні, сер. Він поїхав з братом до Манкейто.

Ґреґор закивав і подивився в темряву за моєю спиною. Стало цікаво: може, він не вірив мені і хотів перевірити. Чи, може, то була звична манера поведінки поліцейського?

— Ти зробиш мені послугу, синку? Попроси його мене набрати, коли повернеться. Це важливо.

— Мама зараз в Еміля Брендта, — вів я. — Раптом ви захочете з нею поговорити.

— Ліпше я це спочатку з татом перетру. Не забудеш?

— Ні, сер. Я пам’ятатиму.

Він повернувся, одягнув капелюх, зробив кілька кроків сходами — і зупинився. Ґреґор озирнувся й додав:

— Френку, а підійди-но сюди. У мене до тебе є ще кілька питань.

Я вийшов до нього на ґанок, розмірковуючи, що ж він може запитати.

— Присядьмо, — запропонував шериф.

Ми сіли на верхній сходинці й дивилися на подвір’я і церкву по той бік вулиці: за коліями виднілися зерносховища, звідти не долинало ні звуку. Навколо панувала тиша. Шериф був невисокий на зріст — коли сиділи поруч, здавалися майже однаковими. Ґреґор м’яв у руках капелюх, водячи пальцями по його внутрішній облямівці.

— Твоя сестра була дуже закохана в хлопчину Брендтів, правда ж?

«Хлопчина Брендтів»? Я задумався. Карл завжди мені видавався дорослим та досвідченим. А зараз шериф називав його «хлопчиною» — так само, як інші зверталися до мене.

Я подумав про Аріель та Карла: про те, як чудово вони спілкувалися, скільки всього цікавого робили вдвох. Згадав, як вона тікала з дому вночі й тихенько прокрадалась уранці назад. Але я також пам’ятав реакцію Карла на моє запитання, коли ми втрьох із Джейком каталися на його машині. У голові виникла чітка картинка, як він дав задній хід.

— У них були непрості стосунки, — нарешті мовив я. Принаймні таке формулювання я чув в одній кінострічці.

— Чому непрості?

— Вона його дуже кохала, проте Карлові почуття не були такими ж глибокими.

— Чому ти так думаєш?

— Він із нею не одружився б.

— А вона хотіла, щоб він одружився? — шериф перестав шарпати капелюха і повернувся обличчям до мене.

— За кілька місяців вона збиралася їхати на навчання до Джульярдської школи — це її давня мрія. Але останнім часом сестра поводилася якось незвично. У мене було відчуття, що вона хотіла лишитися тут із Карлом.

— Але ж хлопчина теж збирався вчитися — в Коледжі св. Олафа?

— Так, сер. Гадаю, саме так.

Шериф гучно зітхнув — якийсь гортанний звук деренчав у його горлі. Він знову взявся крутити капелюха.

Думками заново повернувся до нашої прогулянки на авто й відмови взяти шлюб з Аріель, що глибоко закарбувалась у пам’яті. Однак, попри це, я лише стенув плечима.

— Ти не помітив останнім часом чогось дивного в сестриній поведінці?

— Так, вона часто сумувала без жодної на те причини. А іноді навіть лютувала.

— Вона розповідала чому?

— Ні.

— Ти думаєш, це через Карла?

— Можливо, вона любила його по-справжньому.

Я стверджував це не тому, що знав напевне, а тому, що так відчував. Чи принаймні це мало в якийсь дивний спосіб бути правдою.

— Вона багато часу проводила з Карлом?