Алексей Волков - Гра у три руки

— Так, звичайно... — розгубився Валерій. — Обіцяю. Як на духу. Як на сповіді, хоча ніколи гм-гм... Уважно слухаю.

— Скажіть, ви вірите у кохання? Справжнє. На вашу думку, воно буває? Чи це у нашому світі повна хрінь? Прерогатива хворих на голову та елемент політики у людських стосунках і більше нічого? Чи, можливо, двоє людей усе-таки можуть бути одне для одного найдорожчими й найпотрібнішими за все, незалежно хто та що вони у цьому світі, скільки у кожного з них бабла і яке місце займають у суспільстві?

— Ірочко, що за питання?

Тепер його розгубленість була відвертою, проте мала зовсім інакшу природу, ніж рік тому, коли вона пояснювала йому, як запхати суші до задниці. Валерій тяжко кумекав, і можна було заприсягнутися: не з приводу того, яка відповідь їй має сподобатись. Аж ніяк. Намагався збагнути, чи справді чує від неї запитання такого роду.

— Відповідайте, не мовчіть, — підштовхнула вона. — Тут нема над чим думати. Так або ні. Вам за сорок, у цьому віці чоловік давно повинен визначитися щодо такого.

— Так... а що ж тут визначатисья... Вірю, звичайно, — збентежено промимрив він. — Чому ж ні? Не на кожному кроці, канєшно, воно буває, річ дефіцитна, особливо у наші часи, але... Ви питаєте — я відповідаю. А чого раптом...

— І ви вірите, — перебила Ірина, — що у вашому житті може трапитися жінка, яка не продасть вас за гроші й не піде до крутішого, а залишатиметься з вами навіть якщо втратите усе? Говоріть як є, не думайте!

— Ні, це звиздець! Що за питання? Ви й так мене за тупого маєте, який під крутого косить. Думаєте, не доганяю? Минулого тридцять першого з мене прикалувались, а сьогодні хочете, щоб я взагалі себе повним лохом виставив...

— Ви обіцяли, — залізним голосом відчеканила Ірина, — то будьте мужиком і дотримуйтеся слова!

— Вірю! — мало не заревів той. — Б-блін... А якого хера тоді на світі жити?!

— Ось тепер зрозуміла, — з цілком іншою інтонацією промовила Ірина. — Дякую, Валерію! Дякую, що вчинили шляхетно. Я справді була про вас гіршої думки, не ображайтесь. І пробачте...

— Так... може... — ще більше розгубився той. — Ірочко!

— Може, — безбарвно повторила вона, — може. Але не зараз. І не у найближчу годину. Мені потрібно завершити деякі справи. Я зателефоную.

Не дослухавши його «буду чекати», вона кинула телефон і вмилася ще раз. Тепер пляшки коньяку наче й не випила. Ірину й далі похитувало, але думки працювали на диво чітко і злагоджено. Он воно як... Навіть такі примати упевнені, що це все-таки існує і реально буває. Отже, так і є насправді. І то не були ілюзії. Допросилася. Рік тому бовдур у червоному балахоні під гарячу руку вділив їй значно більше, ніж замовляла. Вділив по максимуму. Знав кому...

Уявилося, що, провертаючи якусь комбінацію, отримує гроші, незрівняно більші за той дроботовий «спадок», а в останню мить робить прикру, навіть дитячу помилку — й вони зникають. Ні, не те враження. Зовсім. Кілька днів повного сказу, а потім прикрі спогади на місяць, не більше. Вся гризота. Що б іще уявити? Її призначають напостійно директором корпорації, а раптом з'являється інший. Власне, це вже було. І що? Давно у «корзині» й навіть не згадується. Чорти... У багатства, про яке йшлося, нема порівняння.

Дика втома оволоділа нею раптово. Воно й не дивно. Скільки можна! Так товктися по цьому світі як вона — будь-хто запариться. Коли довго працюєш на тренажері, у м'язах виникає біль від гострої перевтоми. Але на неї намагаєшся не зважати, бо в тому й користь тренування. Продовжуєш через «неможу». Та настає мить, коли край... Щось подібне відбувалося саме тепер, щоправда, не з м'язами — якимось іншим елементом організму, котрому ще більше потрібна витривалість, адже він визначає усе. Елемент з невідомою назвою, адже душі у нього нема.

Лягти і відпочити — просто зараз. Ні, не те. Щойно голова торкнулася подушки, Ірина звелася на ноги. Не допоможе. Враження, що саме тепер, хоча гірше давно позаду, життєві оберти стали максимальними, не покидало її. Саме від цього «пливе» голова та їде розум. До чого тут коньяк?

Відчинивши двері, вона хапнула холодного повітря. Над дахом на тлі чорного неба пропливали сиві снігові хмари. Внизу серед інших машин заснув, скупо припорошений снігом, її «Лендкрузер». Якби запустити двигун та, не вмикаючи передачі, поставити ногу на «газ» і так довго тримати, поступово підтискаючи більше й більше. Вуха майже реально вловили зростаючий звук та вібрацію кузова. Сильніше й сильніше. Оберти двигуна зростають, салон хитає, він гріється, п'ючи бензин і кидаючи вихлоп. Від деренчання болять вуха не лише її, а й довколишніх. Стрілка тахометра доходить до червоної межі, а потім зашкалює. Здається, потужний апарат готовий розірватись. А руху вперед нема. Скільки це може тривати?