Володимир Кашин - ...I жодної версiї!

Варвара Олексiївна забрала руку вiд очей i глянула на Коваля. Вiн теж якусь мить iще був нереальний, розпливчастий, химерний.

Вона похитнулася на стiльцi, прибираючи сталої рiвноваги, i сказала:

— Я? Чому я? Звiдки ви це взяли?

— У такому разi я нагадаю, як все було.

I Коваль, неквапно, методично, немов цвях за цвяхом заганяв у споруджувану ним будову обвинувачення, почав нагадувати подiї тiєї ночi. Павленко слухала його, вiдвiвши погляд, i з кожною новою деталлю, з кожним новим фактом усе нижче опускала голову.

Дмитро Iванович дiйшов до епiзоду, коли вночi, зiзнавшись чоловiковi, Варвара Олексiївна заспокоювала його, а потiм, сидячи на пiдлозi, сама розридалася.

— Чому ви плакали тодi? — спитав полковник i сам вiдповiв: — Ви оплакували Журавля i саму себе.

Павленко, яка щойно, здавалося, була розчавлена незаперечними фактами, раптом випросталася i, кинувши на Коваля важкий погляд, сказала:

— Тепер усе ясно. Ви посадили мого чоловiка i вибили з нього зiзнання. I вiн плiв вам те, що ви хотiли…

Бiдолашний Славко! Тримаєте його у в'язницi, а всiм морочите голову, нiби вiн втiк!

— Нi, — сказав Коваль. — Не посадили, не вибивали, не морочимо голову. Ваш чоловiк загинув у Якутiї, замерз… Ось його останнiй лист. — Полковник витяг iз шухляди м'ятi, бруднi аркушики i один з них подав Павленко.

Варвара Олексiївна недовiрливо взяла його до рук, але, упiзнавши почерк чоловiка, жадiбно пробiгла очима декiлька рядкiв. Потiм гидливо вiдклала папiрець убiк.

— Ну то й що? Барвiнок? Може, й так… — Вона помовчала. — Але ця маячня iще не доказ. Це писала хвора людина, яка покалiчила життя i собi, i менi. — Павленко промовляла уже не з викликом, а якось пригнiчено, нiби скривджено. — Усе життя з ним я тягла його на своїх плечах. Примусила пiти в аспiрантуру, весь час штовхала його, штовхала, штовхала… Усе за нього пробивала… Усе на себе звикла брати. Увесь його клопiт, увесь його бiль… I от… Хiба ви знаєте що-небудь про моє життя?!

Варвара Олексiївна не могла заспокоїтися. Вона ще раз потяглася за листом, але полковник уже забрав його у шухляду.

— Усе там неправда, — гидливо кинула Варвара Олексiївна. — Так, неправда, — повторила вона, — паче й сама утверджуючись у цьому висновку. — I про любов теж. Йому тiльки здавалося, що закоханий в оцю саму… Нi, вiн тiльки зi мною був одним цiлим, тiльки я була його опорою. Тiльки я. Я це знаю, я це вiдчувала, тому що я жiнка — тому що я любила… Так, так, дуже любила! Його бiль був моїм болем, — гiрко промовляла Павленко. — А тепер що ж? Якась Нiна?.. Нiчого не розумiю… Вiн нiколи не давав менi пiдстави… — бурмотiла вона розгублено i нарештi замовкла.

Коваль також якусь секунду, немов фiзично вiдчувши силу любовi i образи цiєї жiнки, не знайшов що сказати.

Павленко раптом пiдвелася iз стiльця:

— У вас немає жодних пiдстав мене затримувати. Я можу йти?

Коваль зупинив її:

— Сiдайте, громадянко Павленко.

Вона й далi стояла.

— Ви й справдi хочете мене заарештувати? Я ж сказала: все, що написано, — неправда. Вiн усе життя дурив мене, а тепер обдурив i вас. I ви не маєте права…

— Виходить, це вiн помстився Журавлю?

— Нi. I вiн нi в чому не винний.

Полковник дивився на жiнку оцiнюючим поглядом. Уже в'янучий пролiсок на кофтi Павленко його дратував.

Й справдi, крiм листа Вячеслава Адамовича, доказiв у нього не було. Та й чи доказ цей лист? Отже, вiн має вiдпустити зараз жiнку, яка стоїть перед ним, i на цьому закiнчити свої розшуки.

Вiн це розумiв, але все одно вiдчував, що не можна закрити справу. Намагався втямити, чим же так тривожить його ця жiнка, чому так не хочеться її вiдпустити?

I раптом… Йому стало важко дихати. Перед його очима чорною блискавкою спалахнуло туго затягнене волосся Павленкової. Так, жiнка вище середнього зросту, чорнява, з вольовим, рiшучим, навiть агресивним характером!

Вiн вiрив i не вiрив собi. Якщо тiльки експертиза не помилилася… Та не можуть вони помилятися!

Те, що осяяло Дмитра Iвановича, було не просто натхненням. Натхнення, як вiдомо, — це високий, урочистий, тривалий у часi стан душi, який викликається потребою творити, щоб зробити, знайти. А це було миттєве осяяння, рвучке i могутнє, як удар блискавки, неймовiрна думка, що спалахує несподiвано для самого себе, незрозумiле як, чому, звiдки, i раптом за коротку мить осяває зовсiм новим, сильним i єдино вiрним свiтлом усе, що ранiше ховалося у глибокiй тiнi. Ця думка, це осяяння, давно народжувалося у пiдсвiдомостi, збиралося iз малюсiньких крихiток, обiрваних, незначних вiдомостей, якi варилися там, немов у казанi, з'єднуючись у найхимернiшi сполучення, розпадаючись i знову з'єднуючись, поки не виладналися в єдино правильний здогад i бурхливо вдерлися у свiдомiсть.