Володимир Кашин - ...I жодної версiї!

На Вячеслава Павленка було оголошено всесоюзний розшук.

Коваля весь час не покидала думка: чому вiн утiк? Хоч би чим займався Дмитро Iванович, думка ця раптом спалахувала у мозку… Чому втiк? Адже чудово розумiв, що впну його неможливо довести на пiдставi тих фактiв, якi вдалося зiбрати розшуку! Чи, може, таки мав рацiю той юнак, Панас? Може, й справдi страх непояснимо присутнiй в нас навiть тодi, коли знаємо, що не виннi? Чи щось iнше штовхнуло Павленка на втечу: конфлiкт з дружиною, зневiра у своїй роботi?.. I все ж: чому вiн утiк?

Нерозкритим залишалося i вбивство Христофорової. У кiмнатi кравчинi судмедексперти скрупульозно вивчали усi пiдозрiлi слiди, якi могли визначити напрямок пошукiв. Зняли вiдбитки пальцiв на ручках дверей, що вели до кiмнати Килини Сергiївни, вiдбитки i на платтi загиблої, якi залишилися, коли нападник смикнув його, але найбiльшу їхню увагу притягли волосинки, знятi з плаття кравчинi i знайденi на пiдлозi. Вони не належали Христофоровiй.

Ще кiлька рокiв тому ця знахiдка навряд чи допомогла б розшуку. Але тепер, коли судово-медична експертиза може вестися на молекулярному рiвнi, таємниць бiльше не iснувало.

Лабораторний аналiз i вивчення цих волосинок пiд мiкроскопом дав можливiсть встановити генетичну структуру їх i зробити висновок, що вони були видертi, а не випали самi. Носiї генетичної iнформацiї засвiдчили, крiм того, що волосинки належали жiнцi вище середнього зросту, чорнявiй, з рiшучим, навiть агресивним характером.

Ковалю треба було спочатку максимально розширити коло осiб, якi зустрiчалися з кравчинею, а потiм звузити його настiльки, щоб у ньому залишилася тiльки одна людина — тiльки та жiнка, яка напала на Христофорову.

Це виявилося завданням складним i забрало багато часу.

Дмитро Iванович старанно розшукував замовниць кравчинi i несподiвано виходив на жiнок такого високого громадського становища, що брати у них свiдчення було нелегкою справою. Усi одностайно заявляли, що Килина Сергiївна була справжньою художницею, що вони шанували i цiнили її. Клiєнтки «ахали» та «охкали» з приводу її безглуздої загибелi, i у їхньому спiвчуттi вiдчутна була прикрiсть в зв'язку з необхiднiстю шукати тепер нову кравчиню.

Кiнець кiнцем, у Коваля в його вузькому колi нiкого не залишилося. Або вiн не у той бiк, в який треба, закидав свою сiтку, або вона була дiрява i в останню хвилину улов тiкав з неї…

А час минав. Уже дзенькали краплi з дахiв, бiля станцiй метро з'явилися жiнки i пiдлiтки з оберемками лози, вкритої нiжно-срiблястими котиками, першими пролiсками за полтинник, i люди, що знудьгувалися за весною, купували їх, хоч знали, що не слiд пiдтримувати губителiв природи.

В один iз таких перших весняних днiв, коли повiтря напоєне ще ледь вiдчутним подихом близького оновлення, коли особливо помiтне протистояння зими i весни, Дмитра Iвановича викликав до себе начальник управлiння.

Запросивши полковника сiсти, вiн мовчки поклав перед ним брудний, весь у плямах, бганий i надiрваний конверт з листом i невеличку супровiдну записку. На конвертi було написано: "Полковнику мiлiцiї Д.I.Ковалю".

Дмитро Iванович насамперед прочитав офiцiйний лист. В ньому Управлiння внутрiшнiх справ на транспортi повiдомляло з Якутська, що бiля станцiї у старому сараї було знайдено замерзлого невiдомого у подертому узбецькому халатi. "Пiд час огляду, — говорилося у листi, — жодних документiв у загиблого не виявлено. Пiд широким шкiряним паском, надiтим на голе тiло, був невеличкий полотняний мiшечок, в якому лежав цей лист. Управлiння внутрiшнiх справ вважає, що, можливо, даний лист адресовано полковниковi мiлiцiї Д.I.Ковалю, спiвробiтнику МВС України, i мiстить деякi важливi вiдомостi.

Просимо пiдтвердити одержання листа i правильнiсть установлення адресата".

— Ваша популярнiсть, Дмитре Iвановичу, — вимовив iз похвальною посмiшкою генерал, — поширюється на всю країну. Скоро досить буде сказати: "Iнспектор Коваль" — i всi будуть знати, про кого йдеться.

Коваль добре знав свого начальника. Це був той молодий генерал, який, змiнивши попередника, подбав, щоб повернути на службу Коваля, необгрунтовано звiльненого у вiдставку. Щоправда, полковник не одержав попередньої посади, а став консультантом в управлiннi, проте й це було повернення до активного життя.

Генерал був строгий i вимогливий. Посмiхався до пiдлеглих вiн рiдко, дiловi взаємини, сама служба не сприяли благодушностi, i зараз дружня реплiка начальника, чого ховатися, по-людськи потiшила Дмитра Iвановича, хоча — чорт забирай! — Ковалю причулися у голосi генерала i нотки заздростi. Невже це страшне почуття не минає навiть таких людей?! Втiм, можливо, це йому здалося, — поринувши з головою у справу Павленка, вiн уже, здається, у всiх шукає цей гандж.