Володимир Кашин - ...I жодної версiї!

— Нiчого такого, — заспокоїв її Коваль, ступаючи в довгий коридор, з одного боку якого пiдряд йшло четверо дверей. — Менi потрiбна тiльки Христофорова.

— Так, так, — поспiшила погодитися жiнка. — То ви до неї? Зрозумiло. — Що саме «зрозумiло», нi стара, нi Коваль не могли б пояснити. — А її нема вдома. Вона частенько роз'їжджає. Фiгаро — тут, Фiгаро — там. Найбiльше в Одесу… Але цього разу до Львова збиралася. Та заходьте, будь ласка, чого це ми у коридорi застряли! Не смiю запитувати, яка справа до неї… Можливо, я чимось можу допомогти?.. Звичайно, мiлiцiя без потреби не ходить.

— Надовго вона поїхала?

— Певно, ненадовго. Як в Одесу, то звичайно на два-три днi, часом на тиждень. Там у неї донька в iнститутi вчиться… А у Львiв на скiльки — не знаю.

— Я їй повiстку випишу. Як приїде — вiдразу передасте.

— Неодмiнно! Я ж тепер на пенсiї, весь час удома. Коли ви були у нас минулого разу (скiльки лiт, а неначе вчора!), я тодi ще працювала…

Коваль пам'ятав, як енергiйна, балакуча жiнка намагалася допомогти йому розiбратися з трагiчними подiями в їхньому домi.

— Здається, — раптом додала вона, — вас поздоровити можна, ви тодi, пригадую, пiдполковником були. Так, дасть бог, i до генерала дослужитесь.

— Навряд, — посмiхнувся Коваль. — Бог не дасть. У мене з ним складнi взаємини… Та й пора вже про вiдпочинок думати… Недалеко й до шiстдесяти…

— Ех, роки, роки, — скрушно похитала головою стара, вiдчиняючи перед Ковалем дверi в свою кiмнату. — Я не питаю про Келю, — повторила вона, хоч цiкавiсть розпирала її. — Сiдайте, будь ласка, у хатi, запропонувала полковниковi стiлець. — Мене це не обходить… Але, скажу вам, жiнка вона порядна, трудiвниця… Я в людях розбираюся… Не те що мiй другий сусiда, хлопець наче й освiчений, але шалений якийсь. Зараз поїхав у вiдпустку, i так тихо стало у хатi, що я теж вiдпочиваю.

У цьому старому будинку колись великi чотирикiмнатнi квартири з просторою кухнею та так званими "чорними сходами" пiсля вiйни були вiдгородженi, у кожнiй кiмнатi з'явилися свої дверi у коридор i окремий господар. Це дало можливiсть поселити в однiй квартирi кiлька сiмей.

Як довiдався Коваль, Христофорова спочатку жила в однiй кiмнатi, але згодом, коли з сусiдньої виїхала жителька, зумiла приєднати й другу. Тепер в усiй цiй великiй квартирi жило троє: кравчиня, молодий зубний лiкар i стара жiнка, яка зараз сидiла навпроти полковника i розповiдала йому новини їхнього дому.

Коваль i далi напружував пам'ять, пригадуючи iм'я та по батьковi спiвбесiдницi. Про себе вiн називав її «бабунею», хоч це було не зовсiм справедливо тому, що вона не за вiком була бадьора i енергiйна.

Склероз, склероз! Останнiм часом Дмитро Iванович з усе бiльшою тривогою помiчав у себе ознаки рокiв, що наближалися. Задишка пiд час бiгу на тренуваннях, втома у колись залiзних м'язах не так лякали його, як випадки, коли не мiг пригадати потрiбну цифру, iм'я людини або що-небудь iще. Вiн вважав, що чiпка пам'ять, яка допомагає народженню асоцiацiй, логiчнiй побудовi думки для сищика важливiша, нiж мiцнi бiцепси. Вiн став пити потай вiд Ружени йоднi препарати, що змiцнюють пам'ять, брав грубезну телефонну книгу i, тренуючи пам'ять, запам'ятовував десятки номерiв, як школяр, заучував уривки з художнiх творiв, хоч i не був переконаний, що це допоможе.

Незрозумiле, в якому зв'язку вiн згадав зараз свою Наталку, яка на шкiльних вечорах декламувала вiршi, викликаючи у нього гордiсть. Доля доньки завжди хвилювала його. Звичайно, Наталка не пересидiла ще, але якщо й далi буде так згорда дивитися на хлопцiв, то ризикує залишитися старою дiвкою. I раптом Коваль злякався: "А може, я всього не знаю про її життя, останнiм часом вона якось замкнулася в собi. Батьки про дорослих дiтей, так само, як чоловiки про жiнок, про все довiдуються останнiми".

Згадуючи свої особистi проблеми, Дмитро Iванович, проте, не забував справи, яка привела його до цього будинку. За професiйною звичкою, досвiдченим вухом вiн механiчно, опускаючи зайвi подробицi, виловлював з базiкання старої вiдомостi, якi його цiкавили.

— А крiм замовниць, — питав Коваль, — хто до неї ходить? Молодi люди бувають?

— Рiдко. Як звати — не знаю, чула, Келя називала якогось «паном». Дуже здивувалася — "Пан!" Але й таке прiзвище може бути, хiба не так?

Полковник тепер не шкодував, що засидiвся у балакучої жiнки. Слово «пан» було записане у червонiй книжцi Антона Журавля.

— Цiлком може бути, — погодився Коваль. — А що ви про нього iще знаєте, про того "пана"?

— Та бiльше нiчого, — похитала головою спiвбесiдниця. — Бачила його раз або двiчi.