Володимир Кашин - ...I жодної версiї!

…Вони йшли удвох уже затихаючим, огорненим присмерками бульваром. Нiна зосереджено дивилася собi пiд ноги, немов боялася спiткнутися об щось невидиме на ледь притоптаному снiгом асфальтi. Вона ступала своєю рiвною, тихою ходою, не розгойдуючись, не поглядаючи на свого супутника. Худенька, висока, у легкому пальтi, вона здавалася тополинкою, яка вийшла з шеренги високих, вкритих памороззю дерев, що застигли у зимовому повiтрi вздовж бульвару, i рушила поруч людини.

Павленко нервував. Вiн рухався пiдстрибом, то трохи вiдстаючи вiд супутницi, то вириваючись наперед, прагнучи заглянути їй в очi i переконатися, що вона його слухає.

— Зрозумiйте мене правильно, Нiночко, — поспiшав виговорити своє Вячеслав Адамович, розумiючи, що час у нього обмежений: ще квартал — i покажуться Березняки, будинок, в якому живе друкарка i бiля якого йому доведеться попрощатися. — Зрозумiйте мене правильно, Нiночко. Я ваш друг!

Нiна мовчала, сховавши пiдборiддя i носик у пiднятий комiрець пальта.

— Я бажаю вам добра. Я вам дуже спiвчуваю. Знаю i про ваше нелегке життя. Все знаю. А людина ви прекрасна, мила, сердечна… гiдна кращої долi. Якби ж вам хоч трiшки пощастило в життi! I якби це вiд мене залежало! Я iнодi готовий убити себе за те, що не можу принести вам щастя!

— Що ви знаєте про моє життя? — вивiльнила обличчя з комiрця Нiна. — Моє життя — справа тiльки моя, Вячеславе Адамовичу.

— Так, так, звичайно, — поспiшав погодитися Павленко. — Зрозумiйте мене правильно. Я тiльки хотiв якось допомогти вам, ну, як це сказати, захистити вас…

— Вiд чого?

— Ну, — запнувся Павленко, — скажiмо, вiд бiди, яка може впасти на вашу голову.

— Яка ще бiда? — Жiнка пильно глянула на спiвбесiдника.

— Ну, можливо, не зовсiм так… просто попередити, щоб ви не обманювалися… Зрозумiйте мене правильно, я не можу дивитися, як щиро ви вiдданi Антоновi i якою невдячнiстю вiн сплачує. Менi тяжко про це говорити, але я ваш друг, Нiночко, справжнiй друг, я до вас з усiєю душею. Ви менi навiть нагадуєте Неточку Незванову з Достоєвського… Дивлюсь на вас i немов перечитую роман. Втiм, нi, не перечитую… а бачу усе наглядно, бачу ваше нелегке майбутнє…

— Що ж ви бачите? Яке майбутнє?

— Антон гарний хлопець — красень, розумний, талановитий… Але ж вiн нiчого не зробить для вас, сiм'ю вашу зруйнує, а сам не одружиться. Я його добре знаю. Вiн людина пориву, хвилини, у запалi пообiцяв, а ви й повiрили, понадiялись… I тепер на моїх очах повторюється вiчна, як свiт, iсторiя…

Павленковi, очевидно, усе важче було говорити, i вiн усе дужче запинався.

— Зрозумiйте мене правильно, — передихнувши, говорив далi, — я не можу таїти те, що знаю.

— Антону Iвановичу ви теж друг?

— Бог свiдок — друг, — притиснув руку до грудей Павленко, — i саме тому хочу вас попередити, щоб ви не плекали рожевих надiй. Ви уже, здається, ладнi пiти з дому i розлучитися з чоловiком. Але куди ви пiдете? Та ще з дитиною… Йому поки що зручно з вами, як i з iншими до вас… Вiн, певно, взагалi нiколи не одружиться… Менi шкода вас обох…

Нiна, незважаючи на холод, уповiльнила крок i пiдвела голову. Страшний здогад гадюкою заповз їй в душу, але вiд нього змерзлiй жiнцi стало жарко. Небо, досi рожевувато-сiре, набрало темного фiолетового вiдтiнку, потемнiв i снiг, i раптом i будинки, i небо здалися їй зовсiм чорними, немов вона ослiпла.

Жiнка зупинилася, затулила обличчя руками. Павленко пiдтримав її за лiкоть.

Нiна вiдвела його руку.

— Це Антон доручив вам поговорити зi мною?

— Рятуй боже, Антон нiчого не знає, i, благаю вас, не переказуйте йому… Вiн непогана людина, це факт. Але серйозно ставитися до жiнок не вмiє, навiть до вас, ви це самi вiдчуваєте, — говорив далi Павленко. — I я думаю, вiн теж буде радий, коли вузол розв'яжеться.

— Що ж ви пропонуєте, Вячеславе Адамовичу? — нарештi зiбралася з думками Нiна, коли чорнота вiдступилася вiд неї. Пiдняла сумний погляд на спiвбесiдника…

Павленко закашлявся, та так, що не зав'язаний шворками триух мало не злетiв з голови.

— Та нiчого, Нiно Василiвно, — теж сумно вiдповiв вiн. — На жаль, поки що нiчого… Ви тiльки зрозумiйте мене правильно. Я не знайду слiв, щоб усе сказати. Немає таких слiв у мене. I в мовi немає. У всiй нашiй великiй мовi. Не знайшли їх люди. Чи зрозумiєте ви мене, якщо скажу, що в юностi мене найбiльше вразила одна книга пiд назвою "Неточка Незванова". Читаючи її, я плакав, як мала дитина, i давав собi слово: коли зустрiну таку Неточку, зроблю її щасливою…

Але час зараз iнший, я зрозумiв, що Неточки вже немає i бути не може… Мрiя, з якою я жив багато рокiв, потьмянiла, поблякла, розтала…