Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

— Зовсім ні. Я чудово пригадую справу Еллер-Девілля. Його засудили, тому що свідчення сусідів вразили присяжних. Але його версія була не гіршою за версію звинувачення. Не можна вішати на нього чуму тільки через те, що він сидів у в'язниці.

— Замки відкривалися спеціалістом.

— У вас там на майдані й інших колишніх в'язнів не бракує, чи я помиляюся? Дюкведік і Ле Ґерн підкуті не гірше за Еллер-Девілля. А про нього у в'язниці добре відгукувалися.

Суддя Арде був людиною твердою, але водночас чутливою і обережною. Рідкісне поєднання рис, яке, однак, не влаштовувало сьогодні Адамберґа.

— Якщо відпустимо цього типа, — сказав Адамберґ, — я не гарантую нічого. Він знову почне вбивати або вислизне з наших рук.

— Жодної кримінальної справи, — твердо закінчив Арде. — Або примудріться роздобути докази до дев'ятнадцятої години тридцяти хвилин завтрашнього дня. Докази, Адамберґу, а не якась плутана інтуїція. Докази. Наприклад, зізнання. На добраніч, комісаре.

Адамберґ поклав слухавку і довго мовчав. Ніхто не наважувався перебити його. Він притулявся до стіни або блукав кімнатою, опустивши голову і склавши руки. Данґлар бачив, як на його щоках під шкірою з'являється дивне сяйво зосередження. Та попри всю концентрацію він не міг знайти щілину, через яку можна було б достукатися до Арно Дамаса Еллера-Девілля. Бо Дамас міг убити свою подружку і підробити папери, але сіячем Дамас не був. І якщо цей тип з порожнім поглядом знав латину, він з'їсть свою сорочку.

Адамберґ вийшов, щоб зателефонувати, а тоді повернувся до кімнати.

— Дамасе, — знову взявся він за старе. Комісар витягнув стільця і сів біля підозрюваного. — Дамасе, ти сієш чуму. Ти підкидаєш послання в урну Жоса Ле Ґерна вже більше місяця. Ти вирощуєш щурячих бліх, яких і підкидаєш під двері своїм жертвам. Ці блохи сіють чуму, вони інфіковані і кусаються. На трупах є сліди від їхніх смертельних укусів, а тіла почорнілі. Всі п'ятеро померли від чуми.

— Так, — сказав Дамас. — Саме так пояснюють журналісти.

— Це ти малюєш четвірки. Ти підкидаєш бліх. Ти вбиваєш.

— Hi.

— Ти маєш дещо зрозуміти, Дамасе. Ці блохи, яких ти переносиш, стрибали по тобі так само, як і по інших. А ти не часто переодягаєшся і не часто миєшся.

— Я минулого тижня помив голову, — заперечив Дамас.

І знову Адамберґ затремтів перед щирістю, яка вигравала в очах юнака. Таку саму щирість він бачив в очах Марі-Бель.

— Ці зачумлені блохи також на тобі. Але ти захищений, у тебе є діамант. Отже, вони не можуть нічого тобі зробити. Але якби в тебе не було каменя, Дамасе?

Дамас стиснув пальцями перстень.

— І якщо ти до цього не причетний, — звів далі Адамберґ, — то нема чого турбуватися. Бо тоді у тебе просто немає бліх. Розумієш?

Адамберґ мить помовчав, відстежуючи найдрібніші зміни у виразі обличчя підозрюваного.

— Дай мені свій перстень, Дамасе.

Дамас не ворухнувся.

— Усього на десять хвилин, — наполягав Адамберґ. — Я поверну тобі його, присягаюся.

Адамберґ простягнув руку і чекав.

— Твій перстень, Дамасе, зніми його.

Дамас не ворушився, як і всі решта у цій кімнаті. Данґлар бачив, як риси обличчя підозрюваного почали брижитися. Щось ворушилося.

— Дай його, — сказав Адамберґ, не опускаючи руки. — Чого ти боїшся?

— Я не можу його зняти. Я присягнувся. Тій дівчині, яка вистрибнула. Це її перстень.

— Я поверну тобі його. Дай його, зніми.

— Ні, — відповів Дамас і заховав ліву руку під стегно.

Адамберґ підвівся і почав ходити.

— Ти боїшся, Дамасе. Як тільки на твоєму пальці не буде персня, ти знаєш, що блохи покусають тебе і цього разу заразять. І тоді ти помреш, як і інші.

— Hi. Я присягнувся.

Провал, подумав Данґлар, розслабивши плечі. Гарна спроба, але провал. Надто вже непевна, ненадійна ця історія з діамантом.

— Ну тоді роздягайся, — сказав Адамберґ.

— Що?

— Знімай усе своє дрантя. Данґларе, принесіть пакет.

Незнайомий Адамберґу чоловік просунув голову в двері.

— Мартен, — представився чоловік. — Ентомологічна служба. Ви мені телефонували.

— Зараз ви знадобитеся, Мартене, за хвильку. Дамасе, роздягайся.

— Перед усіма цими типами?

— А чим вони тобі заважають? Вийдіть, — сказав він Ноелю, Вуазене і Фавру. — Він вас соромиться.

— Чому я маю роздягатися? — вороже запитав Дамас.

— Мені потрібні твої речі, і я хочу оглянути твоє тіло. Чорт забирай, роздягайся вже.

Насупивши чоло, Дамас повільно виконав наказ.

— Поклади все в пакет, — сказав Адамберґ.