— Гаразд, комісаре.
Знову задзвонив телефон, і Адамберґ став біля стіни. Міністр? Суддя? Чим сильнішим ставав тиск з боку інших, тим більша безтурботність охоплювала його. Відколи він знайшов точку відліку, все налагодилося.
Телефонував Декамбре. Він першим не сказав, що читав ранкові газети і що ми рухаємося до катастрофи. Декамбре і далі зосереджувався на «химерах», які він отримував раніше, ніж Агентство Франс-Прес. Вочевидь, сіяч навмисно давав Глашатаю трішки додаткового часу, ніби хотів зберегти за ним привілей першого читача або ж віддячити, що він послугувув для нього слухняним трампліном.
— Ранкова «химера», — сказав Декамбре. — Над нею варто подумати. Вона довга. Візьміть щось, щоб записувати.
— Слухаю.
— «Минуло вже сімдесят років, — почав Декамбре, — відколи вони востаннє відчули наслідки цього жахливого мору, і тепер вели вільну торгівлю, доки три крапки не побачили три крапки корабель, навантажений бавовною та іншими товарами три крапки. Я вам кажу про ці три крапки, комісаре, бо в тексті вони фігурують.
— Знаю. Продовжуйте, тільки повільно.
— «Пасажирам дали право вільного пересування Містом з їхнім багажем та безперешкодних контактів з мешканцями, і це призвело до вбивчих наслідків: оскільки три крапки пани три крапки лікарі прийшли до міської ратуші попередити Ешевенів [28] Ешевен — посадова особа у середньовічній Франції, яку призначав сеньйор чинити правосуддя на його землях.
, що зранку їх викликали три крапки до молодого моряка на ім'я Ейсален, і їм здалося, що його вразила Зараза».
— Це кінець?
— Ні, там ще цікавий епілог щодо настроїв градоначальників, який точно сподобається вашому керівництву.
— Слухаю.
— «Ешевени затремтіли від такого попередження, бо вже збагнули, з якими лихами і небезпеками доведеться їм зіткнутися. І впали вони в абсолютний відчай, і жах охопив їх. І нема нічого дивного в ляку їхньому перед Чумою і запамороченню в їхніх умах, бо ж Священне Писання вчить нас, що трьома бичами загрожуватиме Бог народу своєму, і Чума — найлютіший, найгірший з них».
— Не знаю, чи впав мій окружний комісар в абсолютний відчай, — сказав Адамберґ. — Він сам кого хочеш туди кине.
— Уявляю собі. Я також пізнав таке. Потрібно когось принести в жертву. Ви боїтеся за свою посаду?
— Я подумаю про це. Про що вона, ця «химера» дня?
— Вона довга. Довга, тому що має дві мети: посилити страхи людей, продемонструвавши, що керівникам самим страшно, і провістити наступні смерті. Проголосити з уточненням. У мене є одна приблизна ідея, Адамберґу, але я не певен, потрібно перевірити. Я ж не спеціаліст.
— Навколо Ле Ґерна багато людей?
— Ще більше, ніж учора ввечері. На майдані вже яблуку ніде впасти під час випусків.
— Треба змусити Ле Ґерна платити за місце. Принаймні від того комусь буде користь.
— Обережно, комісаре. Краще не жартуйте так у присутності бретонця. Бо Ле Ґерни, може, і мужлаї, але точно не розбійники.
— Це точно?
— Принаймні саме так стверджує його покійний прапрадідусь. Він час від часу заходить до нього. Не так, щоб аж надто часто, проте регулярно.
— Декамбре, а ви сьогодні зранку намалювали четвірку на дверях?
— Ви намагаєтеся мене образити? Якщо лишиться всього одна людина, яка вистоїть проти смертельних хвиль забобонів, це буду я, Дюкведік, слово бретонця. Я і Ле Ґерн. І Лізбет. Якщо захочете приєднатися до нас, ласкаво просимо в компанію.
— Я подумаю про це.
— Забобони проймають легковірних, — загорівшись, вів далі Декамбре. — Легковірність — джерело маніпуляцій, а маніпуляції породжують лихо. Це великий бич людства, і накоїв він значно більше смертей, ніж усі чуми, разом узяті. Спробуйте впіймати цього сіяча до того, як вас звільнять, комісаре. Не знаю, чи усвідомлює він, що робить, але він дуже помиляється, вважаючи парижан гіршими, ніж вони є насправді.
Замріяно всміхнувшись, Адамберґ поклав слухавку. «Усвідомлює, що робить».
Декамбре зачепив питання, яке відучора тривожило Адамберґа і яке він уже почав розплутувати. Поклавши перед собою текст «химери», він зателефонував Вандузлеру, а в той час Жюстен, він же Вуазене, відчинив двері і на пальцях показав комісарові, що кількість будинків, розмальованих четвірками, перейшла за сімсот. Адамберґ кивнув і подумав, що до вечора їх стане тисячі.
— Вандузлере? Це знову Адамберґ. Маєте час? Я вам зачитаю ранкову «химеру». Це займе хвилинку.
Читать дальше