Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Так усі божевільні лежать у психушці під Борисовим наглядом.

— Сирота, не відволікай. Наче ти насправді не знаєш, хто у твого друга в лікарні лежить, а хто на волі гуляє. Я про що: він любитель, а я цю публіку не переварюю. Бо всі мої поранення — то від таких от зарозумілих шмаркачів. Наше начальство їх теж не любить, але з іншої причини. Вони їм статистику псують. А я не люблю, бо їх дуже важко ловити. Добре, досить філософій. Ти крім того, що проводку ремонтував, ще чимось займався? Хоч сяку-таку версію продумав?

— У загальних обрисах.

— Ну, давай, художник.

— Маємо справу з особливо небезпечним злочинцем, який знищує людей, імітуючи нещасні випадки. Причому робить це дуже талановито. Гляньте, всі чотири катастрофи відбулися в чотирьох різних районах міста і розслідувалися незалежно одна від одної. Ці справи зійшлися тільки в закритій статистиці. І то диво, що Віктор узявся за дисертацію. Інакше б цей гад ще довго забавлявся.

— Талановитий чи не талановитий твій гад, Сирота, але на узвозі він проколовся.

— То не він проколовся, то його жіноча психологія згубила.

— А до чого тут жінки? Він же, за твоєю версією, тільки на мужиків полює, та й то щасливих. Щоправда, у отого міністерського загинула дружина, але то випадковість, бо не вона мала за кермом сидіти.

— Я ту пекінесову хазяйку маю на увазі. От ви зможете три години говорити по телефону ні про що? Або, скажімо, виключно про здоров’я свого кудлатого недомірка?

— Нема мені чого більше робити, Сирота, перехрестись! Я ж не баба якась, що язик не на припоні.

— От бачите! А вдова покійного, безвинно убієнного, навіть задля свого собачки не захотіла від трубки відірватися. Вигнала чоловіка, аби вигуляв. Ну, той і нагуляв на свою голову — кулю в око.

— Та ну її, цю собачницю, втомився вже про неї слухати. Мені інше з учорашнього дня спокою не дає. Кому заважали кожен із загиблих зокрема, встановити неважко. Їх по кожному епізоду, як ти кажеш, вагон і маленький возик. Міністерський хлопець заважав директору школи атестатами і медалями торгувати. Ще хтось не поїхав помічником військового аташе за кордон, бо йому дорогу син іншого полковника перейшов. Хтось дуже хоче бути директором інституту, і то якомога швидше. А хтось замість геолога тепер його Зірку Героя Соцпраці носить.

— Невже Героя?

— Ти думаєш, я не дізнавався? За оте родовище п’ять великих начальників, котрі далі власної дачі ні в які експедиції не виїжджали, подали себе — і одержали. А орден, машина, премія, дача… то, вибачай, жменька насіння порівняно з пачкою асигнацій.

Я, чесно кажучи, не чекав від Старого такого вибуху громадянського гніву. То від нього виступу на партзборах не діждешся, а тут чистісінький тобі «Ілля Еренбург. Фронтова публіцистика». А потім я пригадав, що наш Старий не завжди був старим. Що він створював Київський кримінальний розшук чи не з сорок п’ятого року. І що по війні в часи розквіту бандитських «малин» одне його ім’я наводило такий страх на бандюг, що сьогодні важко навіть уявити. Хоча було йому тоді ледь за двадцять.

Тим часом Підполковник заспокоївся і повернувся до звичних інтонацій:

— З чого почнеш розробку?

— Як ви самі сказали — з пошуків спільного знаменника. Спочатку знайду всіх, кому це вигідно зокрема, потім зажену все це під корінь квадратний чи кубічний, чи як там уже вийде.

— Сирота, не мороч мені голову своєю вченістю! З усіх математичних функцій справжній міліціонер повинен чітко володіти лише однією: сума прописом. І ще одне, Олексо, самодіяльність відсьогодні закінчилася. Без мого відома ані кроку! Хоча б задля того, щоб я знав, що писати в пояснювальній записці, в тому випадку, коли тебе вб’ють.

— Не хвилюйтеся, товаришу підполковник, все буде згідно з інструкціями!

— Хочу вірити. Правда, не дуже вдається. До речі, помацай Анаконду. В оперативному розумінні, оперативному, нема чого шкіритися! Вона в твоєму «гадючнику» трохи перебрала і ляпнула зайвого. Здається, щось у твоєму стилі. Може, з перепою, а може, й ні. Розберись!

Спілкування з Анакондою вимагало ґрунтовної теоретичної підготовки. Тому я одразу пішов у відділ охорони громадського порядку, де баришню добре знали і навіть по-своєму пишалися нею. І тут мені розповіли справді цікаві речі. Отой кавалєр, скалічений Анакондою, чомусь забрав свій судовий позов. Більш того, умовив відповідачку вчинити аналогічно. Злі язики подейкували, що Анаконда відмовилася від звинувачення у зґвалтуванні не просто так, а за великі гроші. На радощах мадам влаштувала скромний колежанський дівичник у «гадючнику», трохи перепила і розпатякалася. Коли хтось із подруг сказав із заздрістю: ти тепер багата, можеш собі відпустку влаштувати, Анаконда вибухнула: