Валерій Лапікура: Непосидючі покійнички

— Ти ще, Сирота, скажи, що сіцілійська мафія до нас на гастролі приїхала. В порядку культурного обміну. От замполіт зрадіє!

На щастя, замполіту було не до мене. Він теж заробив на горіхи по своїй, партійній лінії. За недопрацювання. Звичайно, не з бандитами, а з особовим складом. Мовляв, як це він допустив, щоб такий серйозний злочин відбувся саме напередодні важливого державного свята. Можна подумати, що бандити колись узгоджували графік своєї роботи з міліцією.

Від автора:

Військовий парад, під час репетиції якого трапилася ота халепа, був чи не останнім Першотравневим військовим парадом. Невдовзі демонстрацію сили і могутності Радянської Армії залишили тільки на сьоме листопада. Звичайно, бравурний збройний наліт на ощадкасу жодної ролі в цій заміні не відіграв, спрацювали інші чинники. І не в Києві, а в Москві.

Олекса Сирота:

Після цієї короткої термінологічної дискусії Старий покликав мене до свого кабінету і вимовив традиційне:

— Що думаєш?

— Вам видніше, — спробував я викрутитися. — Бо я про такі нальоти тільки зі спогадів старих ментів знаю. А ви, так би мовити, особисто. До того ж, на власній шкурі…

— Не викручуйся і не підлизуйся. Ті нальотчики, про яких ти тільки чув, щоразу лягали на дно і чекали, доки лягаві втомляться бігати. А тоді виринали десь-інде подалі і знову бомбили. Потім знову залягали — і так далі, і таке інше.

— Боюся, товаришу підполковник, що це вже не ті бійці, яким ви після війни маленький Сталінград влаштовували.

— Поясни. Бо я через оті розгони у начальства щось не дуже петраю.

— Дрібничка є одна, нехарактерна. Старі бандити ментів жаліли?

— Зараз! Любили! Як вовк кобилу… Особливо, коли після війни розстріл відмінили. Підстрелювали нашого брата, мов тих зайців.

— Ну, а ці бородатенькі міліцейську групу, вважайте, від смерті врятували. З полум’я витягли, та ще й повкладали зручніше. Чого це раптом?

— Ще не знаю, Олексо. Але що з цього випливає? Не з того, що я не знаю, а з цієї, як ти кажеш, нехарактерності.

— А те, товаришу підполковник, що нинішні нальотчики на дно не заляжуть. Доки двадцять два начальники ганятимуть міліцію за принципом «біжи сюди, стій там», вони нам ще один бенефіс влаштують. З феєрверком.

— Коли?

— А хоч би й завтра. Мама казала, що цього року пенсію вирішили перед Першим травня дати, аби старе покоління раділо. Ну, а те, що знає моя мама, вважайте, знає весь Київ. Включно з нальотчиками.

— Як ти собі це уявляєш? Що, я зараз піду до Генерала, доповім твоє припущення і запропоную у кожній ощадкасі озброєну охорону виставити? Знаєш, що мені скажуть?

— Вам-то, може, і нічого образливого, а Генерал заробить, як останній салага. Мовляв, що це він собі думає? Люди приходять по пенсію, бачать озброєну охорону, здогадуються, в чому справа — і в місті спалахує паніка. А головне, коли! Напередодні великого свята, Дня міжнародної солідарності трудящих. За таке можна і по партійній, і по службовій…

Загалом так воно і вийшло. Генерал погодився зі Старим, що моя версія не така вже й дурна, як здається, але ризикувати не став. Обмежився телефонограмою в Міське управління ощадкас. Порекомендував попередити касирів, аби ті однією рукою гроші приймали і видавали, а другу тримали на кнопці сигналу тривоги. Але навіть за таку дрібничку Генерал одержав по «сотці» роздовбон:

— Ви що це собі дозволяєте напередодні Першого травня паніку сіяти?

На щастя, чи на нещастя, саме у цей момент до начальницького кабінету влетів оперативний черговий з відчайдушним лементом:

— Товаришу генерал, знову наліт на ощадкасу!

Це був якраз той випадок, коли я не пишався своїм пророцтвом. Хоча б тому, що цього разу нам не просто втерли носа, над нами ще й витончено познущалися.

По-перше, гості з’явилися до однієї з ощадкас на лівому березі, навіть не поголившись. Єдине, що замінили інтелігентські берети на пролетарські картузи, а романтичні вітрівки на кондові робочі комбінезони. Проте, якщо напередодні бандити дочекалися кінця зміни, то тут приперлися серед білого дня, коли загальна атмосфера в приміщенні наблизилася до точки кипіння.

За загальним вереском: «Вас тут не стояло, куди преш, козел?» бороданів спочатку навіть не почули. І тільки після залпу вовчої картечі в стелю настала тиша. От тоді пропозиція нападників усім лягти і не рипатися була не тільки почута, а й дістала загальне схвалення. Всі лягли і затихли. За винятком одного-єдиного ветерана, котрого зачепило рикошетом у дупу. Цей лежав і стогнав.