Андрій Гуляшки - Коштовний камінь

Пройшовши через круглий отвір, почули недалекі вибухи. Вони були жахливі. Певно, тому, що було тихо і йшов дощ.

Ми бігли по галереї, ніби за нами хтось гнався. Не знаю, що почувала в ці хвилини Теменужка, але мені здавалося — от-от хтось схопить нас ззаду. Ми не дивились ні вліво, ні вправо, не помічали, чи стрімкий схил, чи пологий, не відчували, чи свіже повітря, чи погане.

Бігли захекані, ковтаючи повітря розкритим ротом. У вухах кололо, тріщало. Не розуміючи, що діється навколо, ми мчали, як вітер.

Нарешті ми побачили світло. Запевняю вас — ніколи ще воно так не радувало мої очі. Відчув, що від сліз щемлять повіки. Певно, це було через світло.

Андрій здивовано глянув на нас і посміхнувся. А Теменужка кинулась йому на груди.

— Там якийсь чоловік! — схлипувала вона. — Ми бачили чоловіка в чоботях. А потім почули вибухи. Подумали, що він тебе вбив.

Теменужка схлипувала, захлинаючись. «Це тому, що вона бігла», подумав я.

Андрій поплескав її по плечі і дав їй свою пляшку з водою, щоб вона напилась і заспокоїлась. Потім попросив розповісти, але спокійніше, якого чоловіка ми бачили і де почули вибухи.

На цей раз заговорив я. Але тільки встиг розповісти, як дощ шумів у листях дерев, коли це зліва і справа до нас долинув шум. З правого боку — чиїсь голоси. А над нами, трохи ліворуч, — кроки.

Андрій направив ліхтар у тому напрямі, звідки було чути кроки. Золотий промінь пробіг по зубчастому стрімкому схилу, підскочив вище і застиг.

І ми побачили в його сяйві якийсь дивний бронзовий привид. Він стояв нерухомо й дивився на нас. Він був У куртці, з кашкетом на голові, закручені вуса спадали на міцно стулені уста.

Скільки часу ми дивились на нього — не знаю. Але привид поворухнувся, засунув руку в кишеню, і в його руках блиснула сталь довгого пістолета.

Одна мить — і події ніби насунулись на нас… Ці події навіть не можна відділити одну від одної — всі вони з шаленою швидкістю злились в одне ціле — жахливе, неподільне.

Я вже казав, що з правого боку зали почулись голоси. Саме звідти вихором вилетіла якась жінка. Вона, мабуть, теж помітила привид на скелі, бо кинулась з розпростертими руками вперед. Скрикнувши, стала вона перед Андрієм, закривши його своїм тілом. В цю мить пролунав постріл. Жінка похитнулась і впала на землю. У ту ж таки секунду щось просвистіло в повітрі, і я побачив, що ніж з страшною силою врізався в обличчя вусатого незнайомця. Він похилився вперед, голова вдарилась об камінь, потім об другий, його нога, мабуть, попала в щілину, бо він повис із спущеними вниз ніби неживими руками. І дивна річ! Коли він стояв угорі, на скелі, було ясно видно його закручені, розкуйовджені вуса, а зараз на закривавленому обличчі не помітно було ані волосинки.

— Арсов! — вигукнув хтось із подивом, зляканим, задиханим голосом.

Я озирнувся: біля Радана стояв, звівши руки над головою, високий красивий чоловік. Пізніше мені стало відомо, що це був Папазов.

— Чи це можливо? Чи це не сон? — шепотів він; на обличчі в нього застигла гримаса жаху.

Кажу вам, що все це трапилось протягом кількох секунд і скидалось на кошмарний фантастичний сон.

Андрій нахилився над жінкою. Куля влучила їй у праве плече, і на цьому місці її світло-зелена кофточка почервоніла від крові.

— Дихає? — спитав Папазов.

— Дихає, — кивнув Андрій.

Тоді Папазов вийняв з своєї похідної аптечки бинт, нахилився і зробив перев'язку. Руки в нього тремтіли. Навколо розливалося світло ліхтарів. Наші два факели лежали непотрібні на мокрому камені.

Я бачив її лице — зовсім юне, майже дитяче, смертельно бліде, наче з гіпсу. Воно ніби заціпеніло, застигло, наче в останньому сні, від якого не можна пробудитись.

Теменужка плакала. Ну, це ще зрозуміло, — мені теж хотілося плакати. Але навіщо вона схилила голівку на плече Радану? Думаю, що могла поплакати і так, стоячи віддалік від нього.

Андрій підняв жінку на руки, як дитину. Маленька, худорлява, вона безпорадно припала йому до грудей. Страшно було дивитись, як її ліва рука повисла вниз, як безвольно погойдувались її ноги, наче відрізані і сяк-так пришиті до тіла.

Ми пішли до виходу.

— А цей? — запитала Теменужка, повівши широко розкритими від жаху очима в бік чоловіка, що стріляв у нас. його тіло чорніло на скелі, наче ганчірка, що прилипла до білого вапняку.

Папазов пробурмотів щось незрозуміле і швидко пішов уперед.

— Ви йдіть, — сказав Радан. — Я вас наздожену.

Коли через хвилину він повернувся, я запитав його: