Андрій Гуляшки - Коштовний камінь

— Треба повертатись, — сказав Радан.

— Те ж саме і я хотіла запропонувати, — призналась засмучено Теменужка.

Глянув на неї, — обличчя її було сіре, як каміння, що лежало навколо нас. «Певно, від поганого повітря», подумав я.

Коли ми вилізали з ями, то тут зустрілись з Андрієм, як кажуть, віч-на-віч.

Зрозуміло, я тоді не знав, що його звуть Андрієм, та й взагалі нічого не знав про нього, оскільки вперше побачив. Може, якби я був кращим оповідачем, то почав би розповідь саме звідси. Письменники так звичайно і роблять: починають розповідь, насамперед виконавши найважливіше — зібравши разом і описавши всіх героїв та влаштувавши їм зустріч. Оповідання від цього стає цікавішим, що й казати. Але я, як уже сказав вам, студент ветеринарного інституту і, на жаль, не дуже знаю літературні прийоми. Вірніше, зовсім не знаю. Ось чому в мене вийшла така непослідовність: зав'язка оповідання, тобто зустріч двох головних героїв, відбулась в кінці, замість того, щоб це було описано на початку, в перших рядках першого розділу. Я пізно догадався про це важливе правило. Але ви не гнівайтесь на мене. Коли зустрінемося вдруге, я розповім вам іншу історійку, — і тоді герої познайомляться ще на першій сторінці і, очевидно, усміхнуться один одному.

Хто був більше зляканий — ми чи Андрій — не можу сказати. І потім, не знаю, що ми говорили один одному, які були наші перші слова? Пам'ятаю тільки, що він дав Теменужці свою пляшку і порадив їй ковтнути води. Потім і я випив трохи, це теж пригадую, — мабуть, дуже мучила спрага.

Сіли недалеко від ями. Андрій витяг коробку з цигарками і закурив. Цигарки були дешеві. На них не було золотого штампа, яким позначався перший сорт.

— Куди ви йшли? — запитав Радан.

— На те місце, звідки ви йдете, — посміхнувся до нього Андрій.

Посмішка була така лагідна, щира І добродушна, що ми зразу ж відчули до нього симпатію.

— А раніше коли ви приходили на це місце? — продовжував розпитувати Радан.

— Торік, — відповів Андрій.

— А як виявили рудник? Невже випадково, як ми?

Андрій якусь мить дивився на нього і знову всміхнувся. На цей раз посмішка була трохи сумна.

— У нас, геологів, «випадковість» має відносний характер, — сказав він.

— А ви хіба геолог? — радісно спитала Теменужка. — 3 бригади?

— Так, з бригади, — кивнув їй Андрій.

Я бачив, як Радан крадькома ущипнув Теменужку за лікоть. Як усяка людина з нахилом до романтики, він був жахливим скептиком.

Андрій підвівся.

Нас із Раданом вважали високими хлопцями, та він був принаймні на голову вищий за нас.

— Який ви здоровань, — засміялась Теменужка.

Він почав шукати щось у кишенях і, знайшовши дві карамельки, дав їй. Дівчина не заслуговувала такої уваги. Ви ж згодні, правда? Вона назвала його «здорованем».

— А ви куди дійшли? Напевно, до озера?

— Озера? — вигукнули ми майже одночасно. — До якого озера?

— А я думав, що ви хоробріші! — засміявся Андрій. — Як побачив вас такими блідо-жовтими, особливо дівчину, сказав собі: ці друзі не менш як півдня провели під землею. А ви навіть озера не бачили. Шкода! Не роздивились найкрасивішого.

— Ми дійшли до першого повороту й повернулись, — сказав Радан. Помовчавши, він додав: — Ви вже були там, то для чого знову йдете? Заради цього озера?

— І ногами б не поворушив! — засміявся Андрій. — Мене озера цікавлять остільки, оскільки становлять інтерес з погляду геології. А те озерце, про яке я згадав, просто западина — щось на зразок вирви, в якій збираються підземні води. А все-таки подивитись варто!

— А сталактити там є? — запитала Теменужка. — Ви, очевидно, йдете за сталактитами, признайтесь?

— Коли я був у вашому віці, то й мене хвилювали сталактити! — всміхнувся до неї Андрій. — А зараз мене хвилює інший мінерал, в мільйон разів цінніший за цю висульку.

— Золото! — вигукнув я. — Ви знайшли золото?

— Я нічого не знайшов, — сказав Андрій. — Але якщо знайду, то це буде цінніше золота.

Дивна людина! Плекає думку про мінерал, дорожчий від золота, а говорить так, ніби йдеться про звичайнісінький вапняк. На його місці я б сяяв від радості, задихався б, запевняю вас!

Андрій тимчасом витяг з рюкзака електричний ліхтарик, натиснув кнопку, щоб перевірити, чи він справний, потім обережно почепив його на крючок, пришитий на куртці під лівою кишенею.

— Як бачите, мій факел більш сучасний, ніж ваші, — підморгнув він нам. — Не димить і не обпікає рук. А найбільша його перевага в тому, що його носять на грудях. Раджу вам, якщо колись станете геологами, придбати такі ліхтарики. Вони дуже стануть вам у пригоді. Одна запасна лампочка та три батарейки — і ви забезпечені світлом на двадцять годин. І чисто, і практично, правда? — Він закинув рюкзак на спину. — Ну, що, — спитав він, — будемо розходитись?