Андрій Гуляшки - Коштовний камінь

Отже, я мчав лісом.

Ще не зовсім смеркло, як я наблизився до шляху. І відразу переді мною виріс високий чоловік з кудлатими, закрученими донизу вусами. Одягнений у куртку, він мовчки стояв під дубом.

— Добрий вечір! — привітався я. — Ви, товаришу, з бригади?

Він оглянув мене з ніг до голови і якось неохоче відповів:

— З бригади. А що?

— Чи далеко до табору?

— Два-три кілометри.

— Дуже приємно, — сказав я. — Ваш товариш Андрій Андрєєв направив мене до лаборантки Рашеєвої.

— Невже? — стрепенувся він. І зразу ж запитав: — А що він хоче?

— Нічого особливого, — засміявся я. — Тільки чотири залізні скоби. — І, наче біс лоскотав мені язика, я в кількох словах пояснив йому, для чого потрібні скоби.

Незнайомець відразу якось переплів ноги, ніби спутаний. Ні слова не сказавши, він витяг портсигар, дістав цигарку і прикурив. Сірник освітив його руку, — мундштук цигарки був золотий. До того ж я помітив, що вуса в нього фальшиві, бо під носом грим відділився і створив складку.

Моє серце йокнуло, і земля ніби провалилась під ногами.

А той сказав:

— Ти йди в цей бік, — і показав рукою напрям, — скоріше прийдеш. А я перетну ліс тут, — я так звик.

— Дякую, — кивнув я йому.

Трохи пробіг, доки зник з його очей, і глянув на компас: напрям, вказаний незнайомцем, вів просто на північ.

«Не перехитриш мене, лисице!» подумав я і повернув на схід.

Вибравшись на дорогу, я побачив вогні табору. Озброєний чоловік, певно, Стаменко, родич Теменужки, — провів мене прямо до лаборантки. Не можна було гаяти часу. Вона справила на мене враження дуже приємної серйозної людини. Я розповів їй усе — від початку до кінця. Нічого не приховав.

Вона кудись вибігла з палатки, і за півгодини в таборі зчинився великий галас. До мене прибігли геологи, всі без кінця розпитували подробиці. З Софії прибув начальник геологічного відділу — ти його бачив, — цей старий дуже жвавий і строгий. Він двічі розпитував мене про ту зелену плиту в руднику, і я двічі повинен був пояснювати одне і те ж: що вона зелена, і такої-то довжини, ширини тощо. Він слухав мене, похитував головою і сварився пальцем на якогось огрядного чоловіка:

— Бачиш, — каже, — товаришу Власев, як небезпечно для геолога бути стопроцентним скептиком? Скільки разів я говорив тобі, що твій скептицизм — шкідлива і страшна іржа.

А далі звернувся до інших геологів:

— Наш товариш у небезпеці, — сказав він. — Треба йому допомогти, і негайно. Хто піде зі мною?

Лаборантка перша вигукнула:

— Я!

Ти знаєш, що пішли всі. Навіть огрядний чоловік —; і той пішов з нами. Через ліс, уночі, назустріч невидимому, але страшному ворогові — це не жарт і зовсім не скидається на прогулянку. Адже так? У таборі лишився тільки сторож з села Цвят.

Я детально описав місце, дорогу, напрямок. Геологи взяли компас, ліхтарі, лопати — і всі як один кинулись до лісу рятувати Андрія і його зелений смарагд.

Спочатку всі йшли разом, потім група розпалась. Не всі були однаково витривалі в дорозі.

Попереду всіх бігла лаборантка — спритна, рухлива, наче сарна. Правда, вона часто спотикалась, але ні разу не поскаржилась, ні разу не сказала: відпочиньмо, зупинімось. Бідна дівчина…

Ми з нею так далеко всіх випередили, що скоро перестали чути їх голоси. Не видно було і вогників ліхтарів. Світився тільки фосфор мого компаса.

І ти знаєш, ми перші прибули до вас в той дивний й страшний зал».

От що розповів мені Радан через кілька днів, коли ми повернулись у село Цвят.

Але, скажете ви, як ви потрапили в той зал? Адже ви сиділи, притулившись у кущах перед ямою і, порозкривавши роти, дивились на небо?

Було так. Ми, справді, мовчки сиділи в кущах і кожен думав про своє. З потемнілого неба мрячив тихий дрібний дощик.

Ми піднялись на гору.

Не минуло й десяти хвилин, як Теменужка підштовхнула мене ліктем.

— Дивись! — прошепотіла вона і вказала рукою. вниз. — Якийсь чоловік!

Між деревами пробирався низенький опасистий чоловік у плащі і чоботях. Він віддалявся від горба.

— Хоч би він не зробив якогось лиха Андрієві, — промовила Теменужка. Вона сказала ці слова ледве чутно, і мені здалось, що в її голосі забриніли сльози. Дівчата мають таку звичку — говорити крізь сльози.

Я знизав плечима. Що я міг відповісти?

— Вставай! — почала вона штовхати мене. — Вставай, підемо до Андрія!

Власне, і мені це спало на думку, але я добирав підходящі слова, щоб висловитись коротко і точно.

Схопили факели, пляшку з гасом і кинулись до ями.