Франсіско Павон - Руді сестри

Пліній звелів Гертрудіс гарненько прибрати в їдальні, де мало відбутися зібрання, й приготувати для всіх кави.

Дон Лотаріо купив у крамниці на розі Баркільйо великі конверти, і на кожному написали ім'я одного із запрошених. Пів на дванадцяту вони вирішили оглянути їдальню.

— Чи все так, як ви хотіли, Мануелю? — спитала Гертрудіс.

— Бракує тільки філіжанок.

— Зараз принесу. Але кавники я залишу на кухні.

— Ясна річ. І принеси чисту серветку.

Коли стіл було накрито до кави, а Плінію принесено чисту серветку, він попросив дона Лотаріо пильнувати двері, щоб не підглядала заінтригована його проханням служниця. Сам тим часом з надзвичайною ретельністю витер кожну філіжанку, ложечку й блюдце.

— Аби ти знав, Мануелю, як приємно дивитись на тебе за цією роботою! На тебе, що завжди так зневажливо ставився до наукових методів.

— Часи міняються, доне Лотаріо.

За чверть перед дванадцятою почали з'являтися перші запрошені. Пліній, вирішивши надати церемонії якомога більшої урочистості, зустрічав їх при дверях маломовний і поважний.

Сповідач дон Хасінто час од часу задирав голову, роздивляючись довкола з-під своїх запалих повік. Хосе Марія, філателіст, сидів, не переймаючись оточенням, склавши руки й літаючи думками десь далеко. Новільйо прийшов у старенькому піджаці, всипаному тирсою, вона вкривала навіть його брови й оправу окулярів. Певне, він не встиг зайти додому перевдягтися. Придверниця, трохи розгублена, раз у раз зітхала й примовляла: «Пресвята діво, що за спека, що за спека! Прямо дихати нема чим!» Гертрудіс, лукаво поглядаючи на всі боки, порядкувала в помешканні й відчиняла двері кожному новоприбулому. Остання прийшла кравчиня, що жила далеченько й мусила добиратись на вулицю Аугусто Фігероа кількома автобусами. Вона пояснила це своїм монотонним голосом, з поглядом, скерованим десь проз співрозмовника.

— Усі зібрались! — оголосив дон Лотаріо, не менш урочистий за Плінія.

— Тож можемо перейти до їдальні, — відказав той. Жалюзі були підсмикані, й ясне денне світло грало на сріблі, меблях і кавовому сервізі на столі. Запрошені, кожен у свій спосіб, видавалися скутими, бувши в невіданні щодо намірів цього містечкового інспектора поліції.

Пліній запросив усіх зайняти місця за овальним столом, відсунувши тим часом велику вазу, щоб краще бачити обличчя гостей. Сів і сам, поклавши руки на блискучу стільницю з червоного дерева. Решта, дивлячись на нього, інстинктивно прибрали такої самої постави.

— Мабуть, треба принести попільнички, — підхопилася раптом придверниця, знервована урочистою й напруженою атмосферою, — бо чоловіки, ясна річ, зараз же почнуть палити.

— Сиди, я сама принесу, — випередила її Гертрудіс.

Це трохи розрядило напругу. Але ненадовго. Коли Гертрудіс розставила на столі попільнички й сіла на місце, всі очі знову звернулися до Плінія. Той, як завжди, коли мав говорити перед загалом, подумав якусь хвилю, провів правицею по стільниці й зрештою забрав слово:

— Цими днями всі ви, хто найчастіше спілкувався з сестрами Пелаес, відповідали на мої запитання про причини їхнього зникнення. Я певний, ви розповіли мені все, що знали, а втім, з'ясувати нічого не вдалося. З огляду на такий стан речей я зібрав вас сьогодні тут, сподіваючись, що ми відтворимо всі разом події того дня на підставі ваших свідчень і спроможемось дійти якогось висновку.

Він зробив паузу й неквапливо обвів поглядом усіх присутніх.

— Свята діво! — зітхнула придверниця.

— Отже, — провадив Пліній, — згідно з вашими свідченнями, події того дня розвивалися так. По обіді пані Долорес Арнічес, кравчиня, працювала в призначеній для того кімнаті. Панни Пелаес провели пообіддя, за своїми уподобаннями, відпочиваючи в кабінеті. В домі нікого більше не було. Близько пів на четверту пополудні задзвонив телефон. Одна з них підняла слухавку. Невідомо котра. Чи не так, Долорес?

— Так. Мені здалося, що панна Алісія, але напевне стверджувати не можу.

— Дарма що телефон стоїть далеченько від кравецької, Долорес завважила, що панна Алісія, чи хто там з них був, розмовляла з кимось, кого не сподівалася почути, і що їй сказали щось важливе й несподіване. Чи не так, Долорес?

— Так.

— Вона зойкнула від подиву, говорила, ковтаючи слова, щось питала, і, найвірогідніше, слухавка перейшла до рук її сестри Марії, котра продовжила розмову в надзвичайно схвильованому стані. Вона теж скрикувала, квапливо перепитувала, але що саме, Долорес не могла дочути через значну одлеглість телефону.