Франсіско Павон - Руді сестри

— Бачите… Я працюю в міністерстві з 1929 року, пройшовши конкурс…

Старий за найближчим столиком, вдаючи, що дивиться десь убік, поклав руку дівчині на стегно. Вона, задерев'янівши, втупилась очима в мармурову стільницю. Донья Фе — кирпоноса верховодка, перешіптувалася зі своїми подружками й неприязно поглядала на старого з дівчиною.

— Мене призначили до відділу концесій, — провадив Новільйо. — Працювало нас п'ятнадцять чоловік. Але 1931 року, як відомо, було проголошено Республіку, й той відділ скасували. Для ліквідації поточних справ нас лишилося тільки двоє — одна дівчина і я. Оскільки перед тим ми займали велике приміщення, нас перевели на горище, котре в ті часи було величезне, тобто без жодних переділок. З плином часу різні реформи й опоряджувальні роботи витісняли нас усе далі. Ми вже упорядкували всі справи, аж вибухнула війна. Від 1936-го до 1939 року усі про нас забули. Ми ходили на працю, аби згаяти час. По війні я подав звіт про наше становище новим роботодавцям. Мені було сказано чекати. Нові й нові будівельні роботи відтручали нас усе далі й далі углиб і щораз вище. Я ще раз подав письмовий звіт про наше становище, докладно змалювавши його, але відповіді не дістав.

Кілька років по тому мій колега пояснив, що нам не дали відповіді, бо ніхто не знав, де міститься наше бюро. Усі працівники були нові й не знали плану будинку. Пригадую, один начальник підготував був рішення щодо нас, але, діставши серцевий напад, забрав той проект з собою в могилу. Потім я зробив ще одну спробу, та все дарма. Зрештою ми зневірились, зрозумівши, що всім до нас байдуже, і 1945 року я поклав зайнятися якоюсь корисною діяльністю. Адже негоже сидіти склавши руки аж до пенсії. Ви розумієте, Гонсалес, в моєму віці, а мені лишилося якихось три роки до пенсії, немає сенсу труїти собі життя. Втрачене на підвишках платні за всі ці роки ми надолужуємо ремеством. У цьому житті кожен має свій шлях, і не варто опиратися долі. Наприкінці місяця ми сходимо вниз, підписуємо відомість, беремо конверта з платнею й вертаємо до своєї праці. Коли іноді хтось питає, де ми працюємо, відказуємо: «Там, де завжди», та й по всьому…

Тепер ви, Гонсалес, легко можете собі уявити, як я нервуюся щоразу, коли думаю, що насамкінець кар'єри хтось може нас викрити. Адже я не якийсь там шахрай, а тільки побічний продукт, бюрократичного апарату… Вже тридцять років я не браз до рук жодного документа. Так само вона.

— А вона ваша дружина? — спитав Пліній, потішений почутим.

— Ні… Секретарка. Вона має своє помешкання, я-своє. Звісно, пропрацювавши стільки років разом, ми майже зріднилися.

— Так-так.

— Благаю вас, Гонсалес, заради всього святого, не розповідати про це нікому із знайомих. Яка вам користь з того? Я робив для держави все що міг, але марно. Врешті-решт, в усіх подібних установах є мертві душі, котрі задурно одержують платню… Я дещо знаю про це. Якщо хтось опинився в такому становищі не зі своєї волі, не варто терзати себе докорами сумління.

— Можете не потерпати, Новільйо, мовчатиму, як могила. А втім, не думаю, щоб в Іспанії було багато таких, як ви.

— Е, не кажіть! — жваво озвався той. — Тобто я не хочу сказати, що багато, — поправився він, — але достатньо. Якби я вам розповів… Приміром, ота кирпата жінка, котра була питала мене, чи нічого не сталося, — моя добра знайома. Так от вона протягом багатьох років одержує дві пенсії.

— Не може того бути!

— Але це так. її батько десь там служив. Помер, і відтоді їй платять дві пенсії замість однієї.

— А звідки береться друга?

— За іншого небіжчика, котрого вона й у вічі не бачила й не знає, де він працював. Отак і живе у розкошах увесь свій вік… У цій кав'ярні буває також один чоловік, тут ми всі одне одного знаємо, котрий одержує запомогу за медаль, якої він зроду не мав, ба й у війську ніколи не був.

— Диво, та й годі!

— Ми прозвали його «героєм».

— А хто він за фахом?

— Сажотрус.

— Ну й життя, Боже милостивий! — вигукнув Пліній.

— І повірте мені, Гонсалес, що з сестрами Пелаес мене зв'язує лиш давня приязнь і взаємні послуги. Відтоді як їхній батько допоміг мені влаштуватися на працю, після конкурсу, звичайно, ми дуже заприязнилися. І скільки я не сушу голову, не бачу причини їхнього зникнення.

— Я не сумніваюсь. Анітрохи не сумніваюсь.

Новільйо після такого щирого запевнення поринув у себе. Висповідавшись, він тепер відпружився й часом навіть позирав на газету, що лежала перед ним.

Пліній мав враження, що Новільйо, котрий тим часом мовчав, уподібнився до старої занедбаної друкарської машинки зі свого бюро. Він усією своєю поставою виказував якусь незрозумілу інерцію й знехіть, що робило його схожим на зужиту річ. Пліній згадав одного чоловіка з Томельйосо, котрий бив байдики все своє життя й проводив час здебільшого в казино «Сан-Фернандо», і, якщо уважно придивитись до нього, виглядав достеменно як казино, разом з більярдом, доміно й усім начинням.