Мартін Кейдін - Майже опівночі

— Арвіну?

— Південнов'єтнамській армії. їх дуже пошарпали, і вони благали про допомогу. Ми дістали наказ припинити всі рейди на північ і якомога скоріше завдати удару по противникові на півдні. — Дюпре глянув просто в очі Вінсентові. — А чи відомо вам, що дехто з наших пілотів — більше, ніж ви можете собі уявити, — волів здійснювати бойові вильоти на північ від демілітаризованої зони, ніж на південь?

— Ніколи не чув про це, — сказав Вінсент.

— Вони страшенно не любили надавати південнов'єтнамцям безпосередню підтримку. Там точне місцеположення цілі далеко не завжди відоме. За орієнтир вам править димова шашка або граната, і ви маєте обробити все навколо цього орієнтира. Ясна річ, такий метод лишає бажати кращого.

Шерідан затиснув у зубах сигару і зауважив;

— Авжеж, буває іноді й так.

— Ще й як буває, — підхопив Дюпре. — Я-то розумію, що цього не уникнеш. Але далеко не всі «яструби» здатні міркувати так по-філософському. До цих останніх належав і Майк Джеффріз.

Дюпре знову помовчав, ніби чекаючи критичних випадів на свою або Джеффрізову адресу. Та його співрозмовники терпляче ждали, і він повів далі:

— Майк вилетів з шістьма «сто п'ятими», щоб скинути напалмові бомби на одне село. Арвіновський зв'язківець повідомив нас, що мешканці покинули те село і нам слід добряче просмалити його, щоб викурити звідти В'єтконг. Майк уже заходив на ціль, а решта пілотів рівнялись по ньому, як раптом він побачив біля хатин людей. То не були в'єтконговці, він це збагнув відразу. Жоден в'єтконговець не стоятиме на відкритому місці, коли просто на нього пікірують з неба «сто п'яті». — Полковник Дюпре скрушно зітхнув. — Побачивши тих селян, Майк загорлав на своїх ведених, щоб виходили з маневру. Але пілот одного з літаків неправильно зрозумів його і…

— Цього я не знав, — зауважив Шерідан.

— Важко сказати, чия то була помилка. І чи взагалі тут можна говорити про помилку. Якщо суворо дотримуватися статуту, то завинив ведений. Але, враховуючи тодішню обстановку… тут важко скласти провину на когось одного. Але так чи так, а той хлопець — ведений — повивалював усе, що в нього було. Напалм потрапив просто в ціль…

Дюпре глибоко зітхнув. Несподівано Вінсент збагнув, що полковникові нелегко ворушити спогади про ту історію.

— Вони вбили сто тридцять чоловік. То були жінки й діти. Жодного в'єтконговця. І ще чоловік із сто або й більше зазнали тяжких опіків. Майк у цей час розвертався, тож він бачив усю картину. Він ще повернувся і облетів село на бриючому польоті. — Дюпре знову замовк на мить. — Він виблював просто в кабіні, генерале…

— Чим же це скінчилося, полковнику? — запитав Шерідан по паузі.

Дюпре знизав плечима.

— Він просто схибнувся.

— Говоріть зрозуміліше, — мовив Шерідан.

— У Майка наче щось надірвалося. — Дюпре захрускотів пальцями. — Наче хтось у нього всередині клацнув вимикачем. З нього вже досить було і війни, і всього іншого. Наступного ранку він мав летіти. Я півночі сушив собі голову над тим, пускати його чи ні. Зрештою вирішив: хай летить, так буде краще. Ясна річ, я подбав про те, щоб відрядити його на північ від демілітаризованої зони. Але це вже не мало значення. Тобто не мало значення, що я там вирішив. — Дюпре поглянув генералові Шері-дану просто у вічі. — Він відмовився летіти.

— В якій формі? Як це…

— Просто так, узяв та й відмовився. Сказав сержантові, який прийшов будити його, щоб той котився під три чорти. І з іншими льотчиками також надто не церемонився. Коли сержант з'явився до мене й доповів, що Майк відмовляється летіти, я намагався сприйняти це спокійно. Я нагадав собі про те, що сталося напередодні. Сподівався, що в розмові з ним примушу його втратити самовладання, і це зняло б напругу з його нервової системи. Якби така сцена відбулася між нами віч-на-віч, ніхто б про це ніколи не довідався.

Шерідан замислено кивнув, так наче схвилював міркування полковника.

— Але мені не пощастило вивести його з рівноваги, — сказав Дюпре. — Нічого в мене не вийшло. Весь свій гнів Майк, певно, вилив напередодні на свого веденого.

— То він більше не робив бойових вильотів? Дюпре похитав головою.

Шерідан обернувся до Вінсента.

— Що було далі, мені відомо: його віддали до військово-польового суду.

— З таким послужним списком? — недовірливо спитав Він-сент. — Зі стількома нагородами…

— Його мусили віддати до суду.

— Але чому?..

— Тому, що він носив військову форму. Тому, що він присягав. Тому, що він був офіцер. Тому, що ми воювали. Тому, що…