Андрій Гуляшки - Історія з собаками

Назавтра я винайняв стару корчму.

Голова сільради довго кривився, поки дав згоду, і лише коли я почав розповідати про буйволів, розхвалюючи їх на всі лади, махнув рукою й сказав секретареві общини виписати розпорядження про віддання хати мені під житло.

— Ідете туди на свій страх і риск! — сказав він. — Місцевість волога, повно комарів, а крім того, поруч болото, про яка кажуть різне.

— І ви? — я був страшенно здивований і навіть трохи обурився. — Чи не вважаєте ви мене за марновіра?

— Там пропадали люди, — попередив голова. — Направду. Торік восени інженер з міста Н пішов полювати качок — і більше його ніхто не бачив. Можете перевірити. Інженера звали Юліан Петров. Пропав, наче його й не було ніколи! А старші люди розповідають і про інші випадки. Так що… — він застережливо підніс палець, — на свій страх і риск!

— Нічого зі мною не станеться! — відказав я. — У мене в Момчилові двоє собак, справжні вовки, напишу, щоб мені їх привезли якнайшвидше.

— Оце розумно, — кивнув голова. — І все ж…

Може, йому ще раз хотілося нагадати, що я йду туди на свій страх і риск, але, згадавши, що вже казав це, він промовчав.

На тому й порішили. Він послав людей, щоб побілили й підремонтували хату, а про буйволів не згадував.

В обід під рестораном я зустрівся з тим самим велетнем. У комсомольській кондитерській завивав магнітофон, і ми вибрали столик у найдальшому куті зали.

— Отже, — він похитав головою й похмуро посміхнувся, — ви мене не послухали. Чув, що найняли мою колишню корчму.

— А чому б і не найняти! — відповів я. — Хіба тут мені краще?

Він не відповів. Мовчки випив горілку й зібрався йти. Подаючи руку, сказав:

— Там у підвалі лишився деякий мотлох. Коли-небудь я прижену машину й заберу його.

— Як собі хочете! — засміявся я, щасливий, що все склалося так добре.

В обід я поставив могорич робітникам, погомонів з ними про се, про те, розповів про буйволів, а потім пішов стежкою до болота, аби на власні очі побачити, що воно таке. Вже перед самими кущами мене наздогнав один із старших робітників.

— Ви казали, що хочете походити в цій околиці, — сказав він, — то будьте обережні. Ідіть тільки по стежці, нікуди не звертаючи з неї.

— Не бійтеся! — відповів я йому. — Я не в тім'я битий.

— Так-то воно так, але дивіться в чотири ока й не забувайте ось чого. Це болото не схоже на інші, воно міняється коли не щодня, то через день. Сьогодні ще ти став на тверде, а завтра глянеш — на тому місці ковбаня!

— Ну гаразд! — мовив я заспокійливо. — А ті ковбані глибокі?

— В деяких, товаришу, й води нема! Саме багно.

— Ну, замащуся трохи, що вдієш! — махнув я рукою сміючись.

— Тільки глядіть, аби не ступали на мочарі. Подекуди, товаришу, багно завглибшки й на два метри. Не забувайте про це!

— Будьте певні! — сказав я. — Не забуду!

Він повернув назад, мабуть, сердячись сам на себе, що не пішов-таки зі мною на болото, а я з легким серцем подався собі далі.

Я пустився схилом і, зробивши ще кілька кроків, нарешті опинився віч-на-віч з таємничою місцевістю. Переді мною була суцільна стіна кущів; деякі з них сягали мені до пояса, інші до плечей, стежка під ногами звивалася змією. Продершись крізь чагарники, я побачив попереду зеленувато-сіре поле, над яким тремтіло марево. Де-не-де його прикрашали самотні тополі й плакучі верби. Місцями болото було зелене, місцями чорне, а подекуди й просто сіре. Але найбільше мене вразили при цій першій зустрічі три речі: безлюддя, спека й жахлива тиша. Здавалось, я потрапив на іншу планету, в інший світ.

Стежки в звичайному розумінні не було, але в траві, яка стелилася переді мною, ледь помітно вирізнялася мовби просіка з трохи нижчою травою. Я рушив тією просікою й за якихось двадцять кроків наткнувся на перше вікно — величезну ковбаню метрів з десять у поперечнику, вщерть наповнену чорним блискучим багном. Від розпареної сонцем калюжі йшов тяжкий дух амонію й сірки з ледь відчутним переважанням сірки. Яка ж воно тут глибина? По коліна? По пояс? Від цього видовища в мене аж мороз пішов поза плечі. А що коли тут два-три метри до дна?

В такому болоті втопиться й буйвіл, не те що людина!

В самій середині вікна з'явився каламутний пухир завбільшки з людську голову, постояв мить чи дві й луснув. Навколо ніби ще дужче запахло сіркою.

Я пішов просікою далі й незабаром з правого боку побачив ще одне вікно завбільшки майже таке, як перше, вкрите тонкою кіркою твані. Подекуди кірка потріскалася, і в тих тріщинах виблискувало чорне, наче дьоготь, багно. За десять кроків від ковбані в небо здіймалася канадська тополя. Я обережно підійшов до неї, відломив довгу гілку, обчухрав її ножиком, потім нагнувся над вікном і спробував дістати дна. Півтораметрова гілка пішла наче в масло, а дна так і не досягла.