Пер Вале - Вбивство на 31-му поверсі

— Я собі звичайнісінька людина. Просто мені не пощастило.

— Не пощастило?

— Так, не пощастило. Всі кажуть навпаки, що пощастило. Але ж ви самі бачите, яке це щастя. Сидиш отак сам-самісінький і скнієш.

— Чого ж ви хочете?

— Нічого. Просто не бажаю нікого обтяжувати. Мовчанка була довга, гнітюча. Двічі господар благально позирав на Єнсена, але відразу ж відводив очі.

— Зробіть мені ласку, йдіть собі,— глухо попросив він. — Присягаюся вам, що диплом у місті. В помешканні моєї дружини.

— Вам, певне, важко тут сидіти?

— Я такого не казав.

— А на роботі вам не було важко?

— Ні, анітрохи. Чого б це? Я ж мав там усе, що хотів. Здавалося, він поринув у безнадійну задуму. Потім сказав:

— Ви все не так зрозуміли. Ви наслухалися різних історій і бозна-що собі уявили. Хіба можна вірити всьому, що теревенять люди? Вони не скажуть правди. Принаймні всієї правди.

— Отже, все, що про вас кажуть, — неправда?

— Ну гаразд, хай йому дідько. Звісно, шеф злякався й майнув за борт. Але я не винен.

— Коли це було?

— На минулому змаганні, ви й самі знаєте не гірше за мене. Власне, що тут цікавого? Мене взяли, бо гадали, що я вмію стернувати вітрильником. Він хотів, звісно, дістати приз. А як налетів шквал і я скочив на планшир вичерпати воду, він подумав, що нам край, зойкнув і стрибнув в озеро. Що я мав робити? Поплив далі, та й годі.

Він понуро глянув на Єнсена.

— Якби я тримав язика на припоні, все було б гаразд. Але мені здалося, що то дуже смішна пригода. Та й гірко стало, коли я збагнув, що вони дають мені всіляку гарну робот} , аби тримати якнайдалі від дому. От я й не змовчав, хоч…

Він стрепенувся й потер носа.

— Навіщо вам ці історії? Просто порожні балачки. То моя дружина постаралася і врешті домоглася чого хотіла. Авжеж. До того ж ми потім розлучилися. Але я не нарікаю, повірте мені, я ні на кого не нарікаю. — Він замовк, а тоді знову сказав: — Ні, я не нарікаю.

— Покажіть мені телеграму. Господар наполохано глянув на Єнсена.

— Яку телеграму? Я не маю ніякої телеграми…

— Не брешіть.

Господар схопився з місця, підбіг до вікна й почав бити кулаком об кулак.

— Ні, ви мене не спіймаєте. Більше я нічого не скажу.

— Покажіть телеграму.

Господар обернувся. Руки в нього й далі були стиснені в кулаки.

— Дарма питаєте. Я не маю телеграми.

— Ви її порвали?

— Не пригадую.

— Що в ній було?

— Не пригадую.

— Хто її підписав?

— Не пригадую.

— Чому ви пішли з роботи?

— Не пригадую.

— Де мешкає ваша колишня дружина?

— Не. пригадую.

— Де ви були в цей час минулої неділі?

— Не пригадую.

— Тут чи де?

— Не пригадую.

Господар і далі стояв спиною до вікна, так само стискаючи кулаки. Обличчя в нього спітніло, погляд був зляканий і по-дитячому впертий. Єнсен незворушно дивився на нього. Почекавши з хвилину, він сховав нотатника до кишені, взяв капелюха й рушив до дверей. З порога він ще запитав:

— Що таке тридцять перший відділ?

— Не пригадую.

Коли він їхав робітничим селищем, годинник показував чверть на дванадцяту. Він спинився коло поліційної дільниці й зателефонував звідти начальникові патруля.

— Так, вони розлучені. Дістаньте її адресу, поїдьте до неї й подивіться на диплом. А якщо він розірваний, то заберіть із собою.

— Розумію.

— І покваптесь. Я чекатиму на вас тут.

— Розумію.

— Ще одне.

— Слухаю.

— Він дістав телеграму вчора або сьогодні вранці. Пошліть когось на пошту по копію.

— Розумію.

Вартівня була велика й понура, з жовтими цегляними стінами й синтетичними завісами на вікнах. У глибині її стояв стіл, а позаду — кабіни для арештованих із блискучими ґратками на дверях. У кількох із них були вже люди. Коло столу сидів поліцай у зеленій формі й гортав рапорти.

Єнсен сів коло вікна й позирнув на тихий, порожній майданчик. Жовтий дим, здавалося, вбирав у себе з сонячного проміння все тепло, бо світило воно якось блякло й мертво. А сморід стояв нестерпний.

— Тут завжди так смердить?

— У будень ще гірше, — сказав поліцай. Єнсен кивнув.

— Можна звикнути. Газ нешкідливий для здоров'я. Та мені здається, що він усе-таки пригнічує людей. Дехто навіть накладає на себе руки.

— Он як.

За п'ятдесят хвилин задзвонив телефон.

— Вона була дуже привітна, — доповів начальник патруля. — Відразу показала диплом.

— Ну?

— Цілий-цілісінький. Тобто є обидві половинки.

— А нема підстав підозрювати, що його підмінили чи підновили?